Читати книгу - "Чотири подвиги, Сергій Оріанець"

Софі слухала, затамувавши подих; її очі горіли від захвату.

— Так, це вже хоч щось!! — вигукнула вона. — Але що на тій сторінці, якої бракує?

— Не знаю, не знаю, — зітхнув Леонід, задумливо потираючи підборіддя. — Потрібно знайти цього колекціонера й дізнатися. Сподіваюся, там буде вказано місце, де затонув корабель. Інакше який сенс виривати цю сторінку зі щоденника?

Софі радісно плеснула в долоні.

— Ти дуже добре впорався, бро, пропоную час, що залишився, витратити на культурну програму. Театром тебе не вразиш, а ось кіно — це те, що треба. Ходімо!

Вони покликали Людмилу й повернули їй щоденник. Вона з’явилася з тією ж граційною поставою, що так вразила Леоніда, і таємниче всміхнулася.

— Ну що, знайшли, що шукали? — запитала вона; її голос був м’яким, але з ноткою інтриги.

— Так, — кивнув Леонід. — Але чи можете пригадати ім’я колекціонера, який також цікавився щоденником?

— Звісно, — відповіла вона; її очі спалахнули. — У мене залишилася його візитівка. Якщо у вас є час, підемо зі мною, я вам її покажу.

Вони піднялися до кабінету Людмили. Приміщення вражало простором і ідеальним порядком: полиці з книгами вишикувані, мов солдати; стіл блищав чистотою, а навколо розливалися пахощі живих квітів — горщики з орхідеями й плющем стояли вздовж підвіконня, додаючи тепла суворій атмосфері. Людмила неквапливо підійшла до шухляди, дістала маленьку коробочку й витягла звідти візитівку. Протягнувши її Леоніду, вона сказала:

— Сподіваюся, вона стане вам у пригоді.

Він узяв картку, але його погляд раптом зачепився за щось у її словах.

— А скажіть, — почав він, — у залі я бачив скриню з емблемою дракона. Що в ній було?

Людмила знизала плечима; її обличчя стало задумливим.

— Не знаю, — відповіла вона. — Коли ми її знайшли, вона була дуже ретельно закрита. Відкривши, побачили, що вона порожня. Це мене здивувало, але історія завжди повна таємниць.

Вони попрощалися. Людмила провела їх поглядом, а Софі з Леонідом вийшли на свіже повітря. По дорозі Софі раптом зупинилася й запитала:

— Слухай, а це що, та сама скриня з острова?

— Та ні, — відповів Леонід, похитавши головою. — Ця занадто велика. Але дракон на скрині натякає, що в ній могла бути менша скриня — та, яку ми шукаємо, з Ключем Дракона.

Софі задумливо кивнула; її очі заблищали новою ідеєю. Вони ступили на повітря, де вітер співав — гімн морю, Софі дихала — вогнем пригод, а доля чекала — за обрієм, — буря, що ще не прийшла, але вже гуділа в їхніх жилах, кликаючи до невідомого.