Читати книгу - "Лютеція"

Стрийко не дав мені відповісти й замахав жваво руками:

— Та на дідька тота врода, коли добра порода. А воно поки молоде, то все файне. Усе свіже й гладеньке, як у поросятка. А нема хіба так, щоб і те, і се, і до того ще й врода?

Пан Базьо розвів руками:

— Порозбирали. А нових надходжень не було. Хіба зачекаєте.

— Та добре, давайте, що є. Нам нема коли чекати.

— Я теж так мислю, — згодився пан Базьо. — Ну, і о... Донька директора лижної фабрики. Перша кляса. Там є все і до всього. А головне, — тут він підніс пальця догори, — то є поважна єврейська родина. Розумієте мене? — прискалив око.

Я мовчав, не второпаючи, куди він гне. Виручив стрийко.

— Та чо’ не розуміє! То ж неабиякі перспективи! Одружитися з євреєчкою і махнути до Америки! Берем.

У мене й справді давно вже врунилася вперта ідея звалити кудись подалі звідси, але яким чином? Женячка — це справді найнадійніший спосіб.

— Чи можна мені зиркнути на її фото? — не витерпів я.

— Ні, — зітхнув пан Базьо. — Фота добути не вдалося. Панна дуже дискретна й соромлива. Запит на жениха подала її цьоця без її відома. Чому цьоця? Бо мама померла. Між іншим, українка, місцева. Але я її видів і можу описати з точністю до родимки на щічці. Вона висока, може, навіть трішки вища за вас. Має довгі ноги, поважний бюст, тонку талію, і чудову, як на мій смак, дупцю.

— І це все? — запитав я.

— А чого вам ще бракує? Дерев’яної ноги нема, це вже вибачайте.

— А обличчя?

— Та шо тобі з того обличчя? — не витримав стрийко. — Хіба обличчя головне? Ти будеш мав розкішне тіло.

— Нє-нє, — не здавався я. — Що там з обличчям?

Пан Базьо шморгнув носом.

— З обличчям все в порядку. Чудове густе волосся. Яскраво-руде. Та що там — полум’яне! Можна сказати, цілий стіг. На обличчі подекуди веснянки.

— О, ти чуєш? — зрадів стрийко. — Веснянки! Усе життя я був у захваті від веснянок.

— А на плечах теж? — запитав я.

Колись я мав дівчину, що мала веснянки ще й на плечах. Це було дуже сексуально.

— На плечах? — пана Базя від обурення аж заткало, він мусив віддихатися, перш ніж відповісти: — Та що ви собі гадаєте? Що я досліджую їх із ніг до голови, чи що?

— Добре, то жарт, — заспокоїв я його. — А далі?

— Ну, далі... що далі... — хитнув головою пан Базьо. — Очі трішки, я б так сказав, вибалушені.

— Тобто великі? — знову невідь-чому зрадів стрийко.

— Власне так. Великі.

— Яку жаби? — уточнив я.

— Агій! Де таке можна казати?! Просто великі. Ну і ніс... ніс...

— Що з носом? Він теж великий?

— Як сказати... не те щоб великий... але кривенький...

— Римський, — зробив висновок стрийко. — Яку всіх Винничуків, крім оцього виродка, якому його носа перебили.

— Ну, ні, не римський, — зітхнув пан Базьо. — Просто кривенький. Але, як на мене, це не такий уже й ґандж. Поїдете до Америки й собі направите. Там тепер з любої мавпи людину роблять.

— Давайте адресу, — потер руками стрийко. — Але як то має бути? Ви їм повідомите про наш візит?

— Аякже! Між нами все давно узгоджено. Тобто з її цьоцею. Вона все зробить так, аби панна нічого не запідозрила й думала, що то все випадково. Я кажу цьоці, що є охочий зустрітися, вони називають час і дату. Думаю на цих вихідних усе владнати.

— А скажіть, — поцікавився я, — чи ви вже когось посилали туди?

— Ні-ні, — замахав руками пан Базьо, — ви перший! То є — о, погляньте, — він підсунув мені під ніс карточку, де була дата, — зовсім свіжий запит. Ще й тижня не минуло. Але скажу вам відразу — такий скарб не залежується. Нині єврейки в моді. Є різні варіанти. Хтось платить їм гроші за шлюб, аби виїхати, в Австрії розлучаються, й кожен фалює у своєму напрямку. А є й такі, що розлучаються аж в Америці. Та є й такі, що живуть собі щасливо, як два голубоньки. Бо єврейки — чудові жінки. Віддані, вірні й мудрі. Правда, лише до сорока. Потім зачинаються проблеми. Бо мудрість виходить з берегів, і вона починає дивитися на свого хлопа, як на мале пиво.

— Що це означає?

— А те, що вони з віком починають бачити хлопа наскрізь. Такий у них старозавітний дар. Відкривається третє око. Збрехати такій матроні вже непросто, у гречку стрибати тяжко, доводиться вести себе ціхо й потроху перетворюватися на чесного пантофелька. Але багатьом це до вподоби. Чому нє? Коли за тебе все вирішує така премудра Рахіль, то чому б і не підкоритися?

— Ну, аби лиш тота Рахіль не перетворилася на Юдиту, — глибокодумно зауважив стрийко.

— А то так, так... буває, — погодився пан Базьо. — Але я би то тлумачив у переносному змісті. Себто відрубування голови відбувається не наживо, а умовно, жінка стає головою родини й перебирає всі турботи на себе. При такій жінці хлопові голови більше не треба. Бо вона все на світі обдумає, обмислить і зробить висновки.

3

У неділю зранку того дня, коли ми мали рушити на оглядини, приїхав Ізьо на «Волзі». Така почесна місія не могла обійтися без нього, стрийко спеціально його викликав до Львова. Ще не бачивши панни, Ізьо потирав руки й радісно повідомляв, що я зробив дуже вдалий вибір.

— Тобі як літераторові конче треба звідси виїжджати. Тут уже нема що ловити. А там — великі перспективи. Я дам деякі адреси, тобі там поможуть. Навіть не роздумуй.

А пополудні ми всі троє вирушили в гості до пана директора лижної фабрики. Жив він у старому двоповерховому будинку-люксі з довоєнної епохи. Ізьо припаркував авто біля брами й бадьоро запікав, аби там не випустили з уваги, що жених приїхав на «Волзі», а