Читати книгу - "Іди, вартового постав"

Голос у неї зірвався.

— Чому, ну чому ти не оженився вдруге? Знайшов би собі якусь симпатичну дурноверху південну леді, яка б виховала мене як слід. Перетворила б мене на манірну, солодкомовну магнолію, яка лупає очима, схрещує ручки і живе лише задля свого дорогоцінного чоловіченька. Тоді, принаймні, я жила б у блаженстві. Я була б типовою, стовідсотковою мейкомкою; проіснувала б мирно, подарувала б тобі онуків, яких би ти обожнював; розповзлася б ушир, як тітонька, обмахувалася б віялом на парадній веранді й померла б щасливою. Чому ти не пояснив мені, що є одна справедливість для одних та інша справедливість для інших, що є правда одна і правда інша? Чому?

— Не вважав за потрібне, як не вважаю і зараз.

— Але воно було потрібно, і тобі це відомо. Боже! До речі, говорячи про Бога, чому ти не розтлумачив мені, що Бог створив раси і помістив чорних людей у Африку з наміром тримати їх там, аж доки не прибудуть місіонери і не повідають їм, що Ісус їх любить, але хоче, щоб вони не полишали Африки? Що те, що ми їх вивезли сюди, було страшною помилкою, тому вони самі винні? Що Ісус любив усе людство, але існують різні люди, за різними загорожами, й Ісус хотів, щоб вони залишалися в межах своїх загорож...

— Джін-Луїзо, спустись на землю.

Батько промовив це так легко, що вона зупинилася на півслові. Його накрила хвиля її звинувачень, а він сидів зовсім спокійно. Він не збирався сердитися. Десь у глибині душі Джін-Луїза відчувала, що поводиться не як леді, але ніяка сила на світі не могла примусити його забути, що він джентльмен. Але запал її не минув, і вона провадила:

— Гаразд, я спущуся на землю. Спущуся безпосередньо у вітальню нашого дому. Я спущуся до тебе. Я вірила в тебе. Я дивилася на тебе, Атикусе, як не дивилася ні на кого в житті й ніколи не подивлюся. Якби ти мені бодай раз натякнув, якби бодай раз не дотримався своїх обіцянок, якби ти злостився або дратувався — як пересічний чоловік,— можливо, я б дещо побачила. Якби раз чи двічі я застукала б тебе на чомусь лихому, я б тоді зрозуміла учорашній день. Я б тоді сказала: що ж, такий він уже є, Мій Старий, бо я була б готова до такого заздалегідь.

Обличчя батька стало жалісним, майже благальним.

— Ти, схоже, вважаєш, що я замішаний у чомусь відверто лихому,— сказав він.— Ця рада — наш єдиний захист, Джін-Луїзо...

— А містер О’Генлон — теж ваш єдиний захист?

— Доню, я радий повідомити, що містер О’Генлон не типовий член ради білих громадян округу Мейком. Сподіваюся, ти помітила, як лаконічно я його представив.

— Лаконічно чи не лаконічно, Атикусе, але цей чоловік...

— Містер О’Генлон не упереджений, Джін-Луїзо. Він садист.

— Тоді навіщо ж ти йому надав слово?

— Бо він того хотів.

— Сер?

— Бачиш,— туманно пояснив батько,— він виступає на зборах рад білих громадян по всьому штату. Звернувся до нас із проханням виступити перед нами. Гадаю, йому платить якась організація у Массачусетсі.

Батько відвернувся і подивився у вікно.

— Я намагався показати тобі, що рада Мейкома, принаймні,— це просто спосіб захисту від...

— Захисту, дідько! Атикусе, ми зараз говоримо не про Конституцію. Я хочу, щоб ти дещо зрозумів. От ти, наприклад, ставишся до всіх людей однаково. Я в житті не бачила, щоб ти до когось ставився зверхньо чи зневажливо, як половина наших білих ставляться до негрів, просто коли розмовляють з ними, коли просять їх щось зробити для них. А коли говориш ти, в твоєму голосі ніколи не чути: «Забирайся геть, чорномазий». І все ж таки ти зупиняєш цей народ і кажеш: «Отут зупиніться. Далі вам не можна!»

— Мені здалося, ми домовилися, що...

В тоні Джін-Луїзи був лише сарказм:

— Ми домовилися, що вони відсталі, що вони безграмотні, що вони немиті, кумедні, ледачі й нікчемні, що вони ще просто діти, головно нерозумні,— проте ми не домовилися про одну річ і не домовимося ніколи. Ти відмовляєш їм у праві бути людьми.

— Тобто?

— Ти відмовляєш їм у надії. Кожна людина, яка народилася на світ, Атикусе, кожна людина, яка має голову, руки й ноги, народжується з надією в серці. В Конституції ти цього не знайдеш, я це почула десь у церкві. Негри прості, безхитрісні люди, більшість із них, але це не робить їх недолюдками. Ти кажеш, що Ісус їх любить, але любить не дуже сильно. Ти використовуєш страхітливі засоби, щоб виправдати мету, яку вважаєш світлою для більшості. Можливо, твоя мета й непогана,— я, мабуть, також у неї вірю,— але не можна ставитися до людей як до пішаків, Атикусе. Не можна. Гітлер і отой набрід у Росії робили подібні чарівні речі у себе в країнах і замордували десятки мільйонів людей...

— Гітлер, кажеш? — посміхнувся Атикус.

— Ти не кращий за нього. Ні на йоту не кращий. Тільки ти намагаєшся вбити їхню душу, а не тіло. Ти намагаєшся їм сказати: «Глядіть, будьте чемними. Поводьтеся гарно. Якщо будете чемні й поштиві до нас, зможете жити пристойним життям, а якщо не будете до нас поштиві, ми вам нічого не дамо і відберемо те, що вже дали». Я розумію, що це нешвидкий процес, Атикусе, я це розумію пречудово. І, втім, я розумію, що цей процес повинен іти. Цікаво, що сталося б, якби Південь запровадив «Тиждень чемності з неграми»? Якби лише впродовж одного тижня Південь виявив до них елементарну, неупереджену ввічливість? Цікаво, що б тоді сталося. Як гадаєш, вони б набундючилися — чи почали відчувати самоповагу? Тебе колись зневажали, Атикусе? Тобі відоме це відчуття? От тільки не кажи мені, що негри як діти і нічого не відчувають: я була дитиною і добре все відчувала, тому дорослі діти теж мають відчувати все. Зневага й презирство, Атикусе, примушують людину вважати, що вона занадто мерзенна, аби інші люди з нею спілкувалися. Як негри й досі залишилися такими добрими, для мене просто загадка,— адже сто років заперечувалося, що вони люди. Цікаво, яке б диво ми могли створити цим тижнем чемності... Не варто мені було все це тобі говорити, адже я знаю, що ти не поступишся ні на дещицю, ніколи в житті. Ти ошукав мене у