Читати книгу - "В'язниця душ"

— Блискуче, Самковський, — щиро похвалив його шеф. — Перевірте цю адресу. Але дуже обережно. Вважайте на себе...

Більше не промовивши ані слова, комісар ухопив плаща і швидко вийшов з кабінету.

На вулиці він вскочив у трамвай, що прямував до Стрийського парку. Вістовим вийшов на кінцевій зупинці і подався вузькою алеєю в бік Понінського. До будинку, де жила Бейла, звідси було десять-п’ятнадцять хвилин доброї ходи.

Служниця, що відчинила двері, не хотіла впускати Вістовича досередини, пояснюючи це тим, що господиня нездужає.

— У такому разі Бейла буде не проти, щоб я її провідав, — сказав поліцейський і зробив рішучий крок уперед.

На свій подив, він побачив, що служниця так само рішуче загородила йому дорогу.

— Вам не можна, — промовила вона.

В голосі її чулося якесь затаєне благання.

— Послухай, Рахеле, — комісар нахилився, щоб подивитися зовсім невисокій жінці прямісінько в очі: — Ти знаєш мене не один рік, Рахеле. Я ніколи б не нашкодив Бейлі. Повір, зараз дуже важливо її побачити здоровою чи хворою. Тому ти мусиш мене впустити.

Вістовим знову подався вперед, проте жінка залишилась на місці, і тепер це навіть його розізлило.

— Пані не сама, — тихо промовила Рахель, помітивши лихі іскри в погляді гостя.

— Треба було відразу сказати, — сказав комісар і, відштовхнувши служницю, кинувся в будинок.

Він проминув вітальню і впевнено рушив сходами нагору, де була спальня Бейли. І, перш ніж служниця прийшла до тями, Вістовим уже стояв перед знайомими дверима. Тут він на хвилину затримався. У голові запаморочилось, а перед очима постала густа синя пелена. Зі спальні долинали звуки раю і насолоди, нестримний і частий жіночий стогін.

Комісар без жодних церемоній гепнув двері ногою, і ті відкрилися настіж. Ліжко в спальні було одразу навпроти. Бейла стояла навкарачки, високо закинувши голову і заплющивши від задоволення очі. Її невеличкі груди колихалися » ритмі рухів дебелого волохатого коханця, що примостився ззаду, поміж широко розсунутих для нього стегон. Руками він тримав Бейлу за стан, часто і сильно підтягуючи жінку до себе.

О, так, Бейла була чудовою! Вістович обожнював її чутливість і безсоромність. У суспільстві побутувала думка, що будь-яка інша позиція для любощів, окрім лежання «плястерком» одне на одному — це збочення і ні до чого доброго не приводить. Проте Бейла плювати хотіла на суспільство. В ліжку з чоловіком вона була шаленою і завжди шукала нових відчуттів.

Тепер, коли Вістович уздрів її з іншим, відчуття шаленого болю і ревнощів наскрізь пронизали його єство.

Бейла стрепенулась і, закричавши тепер від гніву й обурення, потягнула на себе вологе простирадло і кинулася вбік. Її коханець усе ще залишався на місці, стоячи на колінах і висвічуючи перед собою чималим прутнем, що так раптово залишився без роботи.

— Що ти собі дозволяєш, Адаме?! — закричала господиня вже з кутка. — Як ти сюди потрапив?!

Ще ніколи Вістович не бачив Бейлу такою розлюченою, але й жодного разу не вривався до спальні, де ця жінка була з іншим чоловіком.

До покоїв забігла перелякана Рахель, однак, побачивши на ліжку голого чоловіка, скрикнула і закрила обличчя руками.

Коли всі в кімнаті прийшли до тями, а коханці сяк-так одягнулись, комісар умостився у фотелі, виклавши поруч на журнальний столик свого зарядженого браунінга. Проте чоловік, з яким кохалася Бейла, аж ніяк не виглядав на драугра. За весь цей час він єдиний не промовив ані слова, а тільки розгублено кліпав очима. Вістович опинився у значно дурнішому становищі, аніж вони.

— Поясни нарешті, якого дідька ти тут робиш? — знову озвалася Бейла.

— Ми довідались, що на Понінського має статися вбивство, — мляво сказав комісар. — Я подумав, що...

— ...що неодмінно мають вбити мене? — не витримала жінка. — Ти дурень, Вістовичу!

На кілька хвилин запанувала тиша, яку несподівано порушив волохатий коханець.

— Дороге товариство, — сказав він занадто награним приязним тоном: — Сталося непорозуміння. Дещо прикрий, так би мовити, збіг обставин, який призвів до напівкумедної ситуації... Проте ми всі люди помірковані, а отже, зуміємо її виправити. Чи не так?.. Пропоную панові напроти спуститися до вітальні разом зі своїм пістолетом і почекати, поки ми приведемо себе до ладу, а тоді до нього приєднаємось.

Вістовим, не кажучи ані слова, підвівся і вийшов з покоїв. У вітальні він закурив, узявшись розглядати картини на стінах, хоча насправді добре знав кожну з них. Невдовзі двері нагорі знову прочинились, і до нього почав спускатися той самий тип зі спальні Бейли, проте вже в елегантному чорному костюмі. Тепер цей чоловік виглядав значно впевненіше, аніж тоді, коли комісар брутально втрутився у їхню близькість.

— Гадаю, вас не образить те, що я не назову свого імені, пане Вістовичу? — сказав той, коли вони стали один навпроти одного. — Воно вам, повірте, ні до чого.

Комісар уже хотів відповісти, що йому взагалі плювати, хто перед ним, але чоловік вправним рухом сягнув до кишені і дістав звідти пачку рівненько складених банкнот.

— Візьміть, — мовив він. — Тут стільки, що вам вистачить на рік. Це за вашу мовчанку, комісаре.

— Засунь їх собі в дупу, скурвисину, — Вістовим відчув, що гнів та ревнощі більше втримати не вдасться. — Якщо скривдиш цю жінку, віднайду тебе, де б ти не був, а тоді змушу злягатися з волоцюгами.

Вони мовчки подивилися один на одного, і той потупив очі. Зрозумівши, що співрозмовник добре затямив сказане, комісар одягнув капелюха і вийшов з будинку.

* * *

Наступного дня, під вечір, Самковський зайшов у кабінет втомлений, але задоволений. Вістовим знав, що таким його підлеглий буває тільки тоді, коли щось по-справжньому вдається. Комісар дочекався, поки Самковський зніме промоклий плащ і сяде за свій стіл, а тоді коротко запитав:

— Вистежили?

Ад’юнкт ствердно закивав головою.

— Спершу думали, що вілла на Потоцького, 17 (та, що опинилася на перетині ліній, коли ми відмічали вбивства на карті) порожніє, бо в міській управі не записано жодного власника з 1900 року. Останнім був такий собі Станіслав Бжезинський, але він безслідно зник і більше не підтверджував своїх прав на будинок, — сказав Самковський. — Утім, ми вирішили не заходити досередини, а спостерігати за віллою здаля. Вдень там справді не було нікого, проте з настанням темряви, о десятій вечора там почали збиратися люди. Вони приходили