Читати книгу - "Мертва кров"

Але не про головування на сьогоднішньому вечорі думала Вероніка, а про свої взаємини з Венчеславом. Саме тепер вітчим мусить нарешті все вирішити і визначитися з їхнім одруженням. Дівчина не помітила, як Бакулін підійшов до стола і почав читати вірші. Не чула вона й оплесків, які час від часу лунали у вітальні. Вона отямилася лише тоді, коли всі підвелися. Вероніка відразу зрозуміла: віддали данину пам’яті її матері. Біля неї почувся чийсь жіночий шепіт:

— Траур і печаль зробили її ще гарнішою, аніж раніше…

Бакулін знову читав вірші, і всі уважно слухали. Несподівано Вероніка, відчувши на собі чийсь напружений погляд, озирнулася. Це був чимось засмучений Морозов. Вона йому підбадьорливо посміхнулася, а потім знову повернулася обличчям до Бакуліна. Коли за якийсь час дівчина знову озирнулася, то вже у дверях побачила спину Морозова, якого Мстислав Кузьмич тяг за собою у коридор.

Бакулін читав вірші зі своєї ще невиданої книжки, і у залі всі знали, що ці вірші — відголос його роману з Інною Іванівною. Вірші були цікаві, асоціативні й шокували своєю відвертістю. Вероніка заслухалася…

Скільки це тривало? Хвилин двадцять? Може, з півгодини? А може, більше? Отямилася вона разом з усіма, коли у вітальні почувся крик смертельно переляканої людини:

— Рятуйте! Рятуйте!

Всі посхоплювалися, але, підбігши до дверей, застигли на місці. Посеред коридору стояв закривавлений Мстислав Кузьмич. Він кричав і показував пальцем назад:

— Там опир! Опир! Ви чуєте, опир!

У Вероніки похололо у грудях. Всі подивилися туди, куди показував пальцем Мстислав Кузьмич. Кінець коридору і сходи ховалися у моторошній темряві. І цієї миті почувся голос Венчеслава:

— За мною!

Майже всі чоловіки були зі зброєю. Першим за Венчеславом у морок рушив Орлов. Сходи лише до половини були освітлені електрикою, а далі Венчеслав взяв смолоскип і вже ним освітлював дорогу до підвалу. Андрій Бєлий і Микола Гумільов вели попід руки переляканого до смерті Мстислава Кузьмича проти його волі. Скоро вони увірвалися до однієї з освітлених свічкою кімнат підвалу. Картина, яка постала перед ними, змусила всіх здригнутися. На кам’яному столі лежав скорчений, закривавлений, оголений нижче пояса мертвий Морозов, а з розбитого вікна, яке знаходилося трохи вище поверхні землі, у кімнату залітав сніг і вже не танув на викривленому од передсмертного жаху обличчі Морозова.

— Що тут сталося? — допитувалися Бєлий і Гумільов у зіщуленого Мстислава Кузьмича, який тремтів і цокотів зубами від страху, а Орлов і Венчеслав тим часом уважно розглядали тіло Морозова. Відразу було видно, що юнакові перегризли горло і висмоктали всю кров.

— Що тут сталося? — владно і голосно запитав Венчеслав у Мстислава Кузьмича. Ніхто з присутніх ще не бачив його таким схвильованим. — Розказуйте все, ви тут у безпеці.

Мстислава Кузьмича посадили на лаву, а Морозова прикрили його власним одягом. Мстислав Кузьмич уже істерично плакав:

— Я його любив! Боже, як я його любив!

Але владний голос Венчеслава перебив його:

— Я повторюю своє запитання: що тут сталося? Хто вбив Морозова?

І, перш ніж Мстислав Кузьмич встиг відповісти, наказав двом слугам оглянути місцевість довкола замку, а потім знову звернувся до Мстислава Кузьмича:

— Ми вас слухаємо!

— В останні дні він уникав мене, але сьогодні я випросив у нього це побачення. Я хотів зрозуміти, що сталося. Це було схоже на розрив наших стосунків. І він підтвердив, що хоче цього розриву. Я благав його подумати. Ми спустилися у цей підвал, щоб нам ніхто не завадив поспілкуватися… Я обняв його, але несподівано побачив у його очах подив. Я озирнувся: притиснувшись до скла, на нас дивилося чиєсь чорне, майже тваринне обличчя. Я сказав Морозову: «Не бійся! Це, мабуть, сторож чи двірник…»

Але цей потворний чоловік одним ударом руки вибив вікно і ввалився до кімнати. А потім вчепився спочатку в моє волосся, а потім у волосся мого хлопчика. Обличчя, страшнішого за це, я не бачив ніколи. А головне — його зуби, гострі, наче у тигра. Морозов ще встиг прошепотіти поблідлими губами: «Ось і моя смерть прийшла! Нарешті!»

І відразу після його слів цей звір випустив мене з рук і вп’явся в горло Морозова своїми страшними зубами, — Мстислав Кузьмич знову заплакав. — Я побіг, щоб покликати когось на допомогу, але було пізно…

Василь Бакулін поклав револьвер у кишеню і сказав:

— Опир знаходиться або у замку, або — недалеко від нього, і якщо ми зараз його не знайдемо, то потім буде пізно. Давайте розділимося: частина людей огляне підземні приміщення, а частина — місцевість довкола…

IV

Автомобіль різко загальмував біля воріт замку, і не встиг він ще зупинитися, як з розчахнутих дверей вистрибнув Буревий і побіг повз ошелешеного сторожа до вхідних дверей замку. Побачивши там Венчеслава і Орлова разом з нечисельною групою чоловіків, він зупинився.

Венчеслав простягнув йому руку:

— Борисе Миколайовичу, що з вами? Чому ви так біжите?

Буревий махнув у відповідь на це рукою і схвильовано запитав:

— Де Морозов?!

Орлов подивився на нього широко відкритими очима:

— А ви звідкіля про це знаєте?

— Його треба рятувати! Йому загрожує смерть! Я приїхав його попередити!

— Заспокойтеся, Борисе Миколайовичу, Морозову вже нічого не загрожує, — тихо промовив Венчеслав. — Принаймні на цьому світі!

Буревий прикрив очі долонею:

— Я не встиг! Запізнився…

З’ясувалося, що сьогодні вранці він бачив моторошний сон, в якому опир висмоктував кров з Морозова. Небесна інформація була відразу прочитана і розшифрована мозком Буревого, але він запізнився.

… Нарешті чоловіки повернулися до вітальні. Всі тепер говорили лише про опирів, причому говорили так, наче щодня мали з ними справу і ніби це було таке ж явище, як голубі очі чи біле волосся. Але це тривало недовго. Несподівано з’явився поштар, який приніс телеграму Василю Бакуліну. Вона була з Москви і сповіщала про те, що застрелилася поетеса Неллі Леонова. Схвильований Бакулін відкланявся і відразу поїхав на вокзал. Він ще встигав на ранковий поїзд. Владимисл Гордасевич замовив Москву, і йому повідомили, що Неллі застрелилася з револьвера, подарованого їй Бакуліним.

Орлов відразу знітився. Він пригадав, як попереджав Бакуліна, повертаючи йому револьвер, про те, що таких подарунків робити не можна. Рано чи пізно зброя стріляє. Це повідомлення, як сіль на рану, подіяло і на Інну Іванівну. Вона підійшла до чоловіка і почала вимагати, щоб вони негайно повернулися додому, у свою петербурзьку квартиру. Але Орлов, добре розуміючи стан дружини, все ж не міг цього зараз зробити. Він відчував, що