Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

«право на смерть». Жінка, яка страждала на поступне дегенеративне захворювання, прохала уточнити, який закон захистить її чоловіка після того, як той відвезе дружину в «Диґнітас», коли її страждання стануть нестерпними. Молодий футболіст укоротив собі віку, переконавши своїх батьків відвезти його туди. Було задіяно поліцію. У Палаті лордів призначено дебати.

Я дивилася новини й слухала юридичні аргументи тих, хто обстоював право на життя, та заслужених філософів-моралістів, і не знала, кого мені підтримувати. Здавалося, це все зовсім не стосується Вілла.

А ми тим часом поступово збільшували кількість прогулянок, а також відстань, яку він готовий був подолати. Відвідали театр, ходили дивитися народні танці про Робіна Гуда (дивлячись на дзвіночки та хустинки, Вілл так силкувався стримувати емоції, що аж почервонів від зусиль), їздили на концерт під голим небом у дворі маєтку неподалік будинку (йому таке подобалося більше, ніж мені) і один раз були в кінотеатрі, щоправда, через моє недбальство ми подивилися фільм про дівчину зі смертельною хворобою.

А проте я знала, що Вілл також бачив заголовки. Після того як ми одержали нове програмне забезпечення, він став більше користуватися комп’ютером і працював над переміщенням курсора, рухаючи пальцем по сенсорній панелі. Ця копітка вправа дозволяла йому читати онлайн щоденні газети. Одного ранку я принесла йому чашку чаю і побачила, що він читає про молодого футболіста — детальний опис усіх етапів, які той пройшов на шляху до власної смерті. Коли Вілл зрозумів, що я стою позаду, то вимкнув екран. Через цей, здавалося б, незначний випадок мені стисло в грудях, і я добрих півгодини відходила від побаченого.

Я прочитала ту статтю в книгозбірні. Я почала читати газети. Я втямила, які з їхніх аргументів переконливіші, — не завжди корисна інформація зводилася до голих фактів.

Батьків футболіста було покинуто жовтій пресі на поталу. «Як вони могли дозволити йому померти?!» — волали заголовки. Я відчувала те саме. Лео Макінерні було двадцять чотири. Він жив зі своєю травмою протягом майже трьох років, не набагато довше за Вілла. Звичайно, він був занадто молодий, щоб вирішувати, чи було заради чого жити. А потім я прочитала те саме, що й Вілл, — не просто уривок якоїсь думки, а ретельне дослідження, що ж насправді сталося в житті того молодика. Здавалося, автор таки поговорив з його батьками.

Вони й розповіли, що Лео грав у футбол з трьох років. Усе його життя — це футбол. Він травмувався в результаті нещасного випадку (його називають «мільйон до одного») після невдалого маневру. Батьки спробували все, щоб підбадьорити сина, дати йому відчути цінність власного життя. Але він упав у депресію. Тепер Лео був спортсменом без можливості не тільки жити спортом, а й рухатися й навіть дихати без допомоги. Він ні від чого не діставав задоволення. Йому стало боляче навіть жити, він став вразливий до інфекції та повністю залежати від опіки інших. Лео нудьгував за друзями, але відмовлявся зустрічатися з ними. Він сказав своїй дівчині, що не хоче її бачити. Щодня він казав своїм батькам, що не хоче жити. Лео сказав їм, що йому нестерпно бачити інших людей, які живуть хай навіть наполовину тим життям, яке хотів прожити він.

Лео Макінерні двічі намагався заподіяти собі смерть — морив себе голодом, аж поки не попав до лікарні, а коли повернувся додому, то благав своїх батьків, щоб ті задушили його уві сні. Коли я прочитала це в книгозбірні, то затулила очі руками й тримала їх доти, доки не зрозуміла, що можу дихати й не ридати.

Тато втратив роботу. Він тримався. Того дня він прийшов додому, перевдягнув сорочку та краватку й наступним автобусом поїхав назад у місто, щоб зареєструватися в Службі зайнятості.

Він сповістив маму, що вже вирішив іти на будь-яку роботу, поминаючи свою високу кваліфікацію та багаторічний досвід.

— Не думаю, що нині ми можемо дозволити собі крутити носом, — підсумував він, дарма що мама протестувала.

Проте якщо мені важко було знайти роботу, то перспективи для 55-річної людини, яка все життя пропрацювала в одному місці, були ще гірші. Тата навіть не брали комірником чи охоронцем, як він, у відчаї, признався якось, повернувшись додому з чергової співбесіди. Усі шукали шмаркатих 17-річних хлопчаків, бо ж витрати на їхню зарплатню частково покриває уряд, а зріла людина з досвідом та хорошими рекомендаціями виявилась нікому не потрібна. Після двох тижнів відмов вони з мамою визнали, що мусять подати заяву на матеріальну допомогу, просто щоб пережити цей період, і проводили вечори, заглибившись у незрозумілі п’ятдесят сторінок форм, відповідаючи на запитання на зразок: «Скільки осіб використовує вашу пральну машину?» або «Коли востаннє ви виїжджали за кордон?» (тато припускав, що це було десь року 1988-го). Я поклала гроші, які Вілл подарував мені на день народження, в бляшанку в кухонній шафі. Думала, батьки, можливо, трохи заспокояться, коли знатимуть, що мають деякий запас.

Коли я зранку прокинулась, то побачила конверт із тими грішми під дверима.

Приїхали туристи, й місто почало заповнюватись. Містера Трейнора майже не було вдома; його робочий час збільшувався пропорційно до кількості туристів у замку. Якось у четвер я побачила його в місті, коли дорогою додому зайшла в хімчистку. Загалом нічого незвичного в цьому не було, якби він не йшов під руку з рудою жінкою, явно не місіс Трейнор. Коли він уздрів мене, то відкинув її руку, як гарячу картоплину.

Я відвернулася, вдаючи, що дивлюся на вітрину. Я не знала, чи хочу, щоб він знав, що я їх бачила, тому дуже старалася більше про це не думати.

У п’ятницю, після того як тато втратив роботу, Вілл одержав запрошення — запрошення на весілля Алісії та Руперта. Узагалі запрошення було від полковника та місіс Тимоті Дьюар, батьків Алісії, які запрошували Вілла відсвяткувати одруження своєї дочки з Рупертом Фрешвеллом. Воно надійшло у важкому пергаментному конверті з розкладом урочистостей і товстим, складеним удвоє списком речей, які можна було б купити як подарунок у крамницях, про які я навіть не чула.

— Ого-го, — зауважила я, вивчаючи позолочені написи та позолочені краї товстої листівки. — Викинути це?

— Як хочеш, — байдуже промовив Вілл.

Я дивилась на список.

— Що воно за чорт, той кускусьєр?

Можливо, річ була у швидкості, з якою Вілл одвернувся та почав клацати по клавіатурі, а можливо, в тоні його голосу, але чомусь я не викинула тієї листівки, а таємно поклала її в його теку на кухні.

Вілл дав мені ще одну