Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

— Тут навіть немає сюжету, — сказала я, глянувши на обкладинку.

— То й що? — відповів Вілл. — Ти спробуй.

Я спробувала, не тому, що мені справді подобалася генетика, а тому, що знала — Вілл наполягатиме, поки я не прочитаю (останнім часом він був не дуже увічливим). І найгірше було те, що він стане мене розпитувати, що я там вичитала, щоб допевнитися, що я таки щось та й читала.

— Ти не мій учитель, — бурчала я.

— Слава Богу, — задоволено відповідав він.

У цій книжці — як не дивно, вона легко читалася — йшлося про боротьбу за виживання. Автор стверджував, що жінки взагалі не вибирають чоловіків з любові. Мовляв, жінка завжди йде за сильнішим самцем, щоб дати найкращий шанс своєму потомству. Вона нічого з собою не вдіє, така природа.

Я не погоджувалася з цим. І мені не подобались аргументи. Однак тут було ще щось, до чого Вілл намагався мене підвести. На авторову думку, Вілл був фізично слабким, неповноцінним. Тому біологічно він став непотрібним. Це повністю знецінило його життя.

Він говорив про це знову й знову, аж поки я не перебила його.

— Є ще дещо, чого Метт Ридлі не взяв до уваги, — сказала я.

Вілл відірвався од екрану.

— Так.

— А що, як генетично сильніший чоловік насправді трохи недоумок?

Третьої суботи травня Трина з Томасом приїхали додому. Не встигли вони пройти піввулиці, як мама вибігла в сад їм назустріч. Притискаючи Томаса до грудей, вона присягалась, що він виріс на кілька дюймів за час їхньої відсутності. Він змінився, подорослішав, видавався справжнім маленьким чоловіком. Трина підстриглася й стала досить витонченою. Вона була одягнена в піджак, якого я раніше не бачила, й сандалі з ремінцями. Мені стало цікаво, де вона взяла гроші.

— То як там? — запитала я, коли мама гуляла з Томасом по саду, показуючи йому жаб у крихітному ставку. Тато дивився футбол з дідусем і розчаровано щось вигукував при кожній упущеній нагоді забити гола.

— Чудово. Справді добре. Тобто важко, коли ніхто не помагає з Томасом. Він якийсь час не міг адаптуватися в яслах. — Вона нахилилася вперед. — Хоча цього не слід казати мамі — я запевнила її, що з ним усе гаразд.

— Але ж тобі подобається навчання?

Обличчя Трини розпливлося в усмішці.

— Це чудово. Не здолію розказати тобі, Лу, яка я рада, що знову можу використовувати свій мозок. Здається, весь цей час мені бракувало самої себе… це наче я повернулася сама до себе. Що, звучить дико?

Я похитала головою. Я справді була рада за неї. Я хотіла розповісти їй про книгозбірню, комп’ютери й те, що я зробила для Вілла. Але подумала, що зараз її час. Ми сиділи на розкладних стільцях під порваною парасолькою та сьорбали чай з чашок. Я помітила, що її пальці знову мали здоровий колір.

— Вона сумує за тобою, — промовила я.

— Відтепер ми більше вихідних проводитимемо тут. Мені просто треба було… Лу, проблема була не лише в Томасовій адаптації. Мені просто потрібно було трохи часу, щоб побути подалі від усього цього. Я просто потребувала трохи часу, щоб стати іншою людиною.

Вона й здавалася іншою людиною. Це було дивно. Лише кілька тижнів віддалік дому можуть зробити людину чужою. Я відчувала, що вона потрохи ставала іншою. Я відчувала, що лишилась десь позаду.

— Мама сказала мені, що твій неповноцінний хлопець приходив на вечерю.

— Він не мій неповноцінний хлопець. Його звати Вілл.

— Вибач, Вілл. Отже, давній список протипередсмертних завдань таки працює?

— Так собі. Деякі поїздки були більш успішними, інші менш.

Я розповіла їй про катастрофу на верхогонах і несподіваний тріумф на концерті. Розповіла їй про наші пікніки, й вона розсміялася, коли я розповіла їй про вечерю на честь дня народження.

— Ти думаєш?.. — Я бачила, як вона обдумує своє запитання. — Як ти гадаєш, ти виграєш?

Так наче це було якесь змагання.

Я витягнула паросток жимолості й почала обривати листя.

— Не знаю. Думаю, мені треба пришвидшитись.

Я сказала їй, що місіс Трейнор говорила зі мною про поїздку за кордон.

— Не можу повірити, що ти пішла на скрипковий концерт. Ти, не хтось інший!

— Мені сподобалося.

Вона підняла брову.

— Справді сподобалось. Це було… емоційно.

Вона уважно подивилася на мене.

— Мама каже, що він хороший.

— Він справді хороший.

— І красивий.

— Травма хребта не означає, що він перетворився на Квазимодо.

«Будь ласка, не кажи нічого про трагічну втрату», — подумки прохала я її.

Утім, сестра моя, мабуть, була розумніша.

— А проте вона, безперечно, здивована. Гадаю, вона чекала на Квазимодо.

— У цьому й проблема, Трино, — мовила я і вилила залишки чаю в квітник. — Люди завжди чекають на Квазимодо.

За вечерею мама була весела. Вона приготувала лазанью, улюблену Тринину страву, й Томасові дозволили лягти спати пізніше. Ми їли, гомоніли й сміялися, говорили на безпечні теми, як от про футбольні команди, мою роботу й Трининих однокурсників. Мама сто разів, мабуть, спитала Трину, як вона дає собі раду сама й чи не треба чого для Томаса — так ніби вони могли їй чимось допомогти. Я була рада, що попередила Трину, що їм самим бракує грошей. Вона впевнено сказала, що в неї все є. Тільки потім я спитала її, чи це справді так.

Тієї ночі мене розбудив плач. У комірчині плакав Томас. Я чула, як Трина намагається його втішити й заспокоїти, чула, як вмикається та вимикається світло, чула, що вона пересуває ліжко. Я лежала в темряві, спостерігала, як світло від ліхтаря пробивається крізь гардини й падає на мою свіжопофарбовану стелю. Я чекала, коли це все припиниться. Однак о другій годині все повторилося. Цього разу я почула, що мама йде коридором і з кимось говорить. Тоді нарешті Томас ізнов затих. О четвертій я прокинулася від скрипу своїх дверей — хтось їх відчинив. Я сонно закліпала, повертаючись до світла. Навпроти дверей побачила Томасів силует: його завелика піжама звисала й брижилась навколо його ніг, а половина ковдри волочилась по підлозі. Я не бачила його обличчя, але стояв він невпевнено, ніби не знав, що робити далі.

— Томасе, ходи сюди, — прошепотіла я.

Коли він ішов до мене, я бачила, що він усе ще був у напівсні. Він плутався в ході, тягнув до рота великого пальця та притискав до себе свою дорогоцінну ковдру. Я