Читати книгу - "Останнє бажання"

— Раз родила мати і раз помирати, — спокійно відповів Геральт. — Філософія саме для воші, правда? А твоя довговічність? Мені тебе шкода, Філавандрелю!

Ельф звів брови.

— Поясни, чому.

— Вас так шкода, що аж смішно. Із цих ваших крадених мішечків насіння на в’ючних конях, зі жменьки зерна, з тих крихт, завдяки яким ви хочете вижити. І з цієї вашої місії, що має відвернути ваші думки від близького кінця. Бо хто як хто, а ти розумієш, що це кінець. Нічого не зійде й не вродиться на плоскогір’ях, ніщо вас не врятує.

Але ви довговічні, житимете довго, дуже довго, в гордині своїй вибравши ізоляцію, що далі, то менш численні, все слабші, все зневіреніші. І ти знаєш, що тоді станеться, Філавандрелю. Знаєш, що тоді, в мить розпачу, юнаки з очима столітніх дідів і дівчата — переквітлі, безплідні та хворі, як Торув’єль, поведуть у долини тих, хто ще зможе втримати в руках мечі й луки. Зійдете в родючі долини назустріч смерті, прагнучи вмирати достойно, в боротьбі, а не на постелях, на які вас звалять анемія, сухоти й цинга. Отоді, довговічний Aen Seidhe, згадаєш мене. Згадаєш, що мені було тебе шкода. І зрозумієш, що я мав слушність.

— Час покаже, хто мав слушність, — тихо промовив ельф. — І в цьому перевага довговічності. Я маю шанси в цьому переконатися. Хоча б завдяки тій краденій жменьці зерна. В тебе такого шансу не буде. За мить ти помреш.

— Пощади хоча б його, — Геральт рухом голови вказав на Горицвіта. — Ні, не через патетичне милосердя. Керуючись здоровим глуздом. Про мене ніхто не згадає, але за нього захочуть помститися.

— Ти низько оцінив мій здоровий глузд, — відповів ельф після короткого зволікання. — Якщо він виживе завдяки тобі, то, без сумніву, вважатиме своїм обов’язком відомстити за тебе.

— І не сумнівайся! — вибухнув Горицвіт, блідий, як смерть. — І не сумнівайся, сучий сину. Вбий мене теж, бо обіцяю тобі, що інакше підбурю проти вас увесь світ. Побачиш, на що спроможна воша з кожуха! Прикінчимо вас, хоч би для цього треба було зрівняти з землею ті ваші гори! І не сумнівайся.

— Ну ти й дурень, Горицвіте, — зітхнув відьми́н.

— Раз мати родила! — гордо відповів поет, причому ефект від гордості дещо псували його зуби, які цокотіли, мов кастаньєти.

— Це вирішує справу, — Філавандрель вийняв рукавиці з-за пояса й натягнув їх. — Час завершити цей епізод.

На його короткий наказ ельфи з луками стали навпроти них. Зробили це швидко, видно, вже давно чекали. Один, як помітив відьми́н, усе ще жував ріпу. Торув’єль, із губами й носом, перев’язаними навхрест смужками тканини та березової кори, стала біля стрільців. Без лука.

— Зав’язати вам очі? — спитав Філавандрель.

— Іди, — відьми́н відвернув голову. — Йди собі…

— A d'yeabl aep arse, — закінчив Горицвіт, цокотячи зубами.

— О, ні! — втрутився раптом дідько, підбігаючи й затуляючи собою приречених. — Чи ви подуріли? Філавандрелю! Ми не так домовлялися! Не так! Ти мав їх вивезти в гори, тримати десь у печерах, доки не закінчимо тут…

— Торкве, — сказав ельф. — Я не можу. Не можу ризикувати. Ти бачиш, що він зробив з Торув’єль, зв’язаний? Не можу ризикувати.

— Десь я мав, що ти можеш, чого ні! Ви що собі думаєте? Що я тут дозволю вбивати? Тут, на моїй землі? Тут, біля мого селища? Ви прокляті дурні! Забирайтеся разом з вашими луками, бо сколю рогами, ук, ук!

— Торкве, — Філавандрель спер руки об пояс. — Ми мусимо так зробити, це необхідність.

— Duweisheyss, а не необхідність!

— Відійди, Торкве.

Козлорогий потрусив вухами, забекав ще голосніше, витріщив очі й зігнув лікоть у популярному в краснолюдів образливому жесті.

— Ви тут нікого вбивати не будете! Сідайте на коней і забирайтеся в гори, за перевали. Інакше вам і мене доведеться вбити!

— Будь розсудливим, — тихо промовив біловолосий ельф. — Якщо ми залишимо їх живими, люди довідаються про тебе, про те, що ти робиш. Піймають тебе і замучать. Ти ж їх знаєш.

— Знаю, — забекав дідько, далі заступаючи собою Геральта. — Знаю краще, ніж ви. І не знаю, далебі, кого ліпше триматися. Жаль, що я з вами зв’язався, Філавандрелю!

— Ти сам цього хотів, — холодно відповів ельф, даючи знак лучникам. — Ти сам цього хотів, Торкве. L'sparellean! Evel, lienn!

Ельфи витягнули стріли з сагайдаків.

— Відійди, Торкве, — сказав Геральт, затискаючи зуби. — Це безглуздо. Відійди вбік.

Дідько, не рухаючись з місця, показав йому краснолюдський жест.

— Я чую… музику… — захлипав раптом Горицвіт.

— Це трапляється, — сказав відьми́н, дивлячись на вістря стріл. — Не переймайся. Невеликий сором — здуріти від страху.

Раптом обличчя Філавандреля змінилося, викривилося в дивній гримасі. Біловолосий сейдхе різко повернувся, коротко, уривчасто крикнув до лучників. Лучники опустили зброю.

На поляну вийшла Лілє.

Це вже не було худе сільське дівча у згрібній сорочці. Через зарослу травами поляну до них ішла — ні, не йшла, пливла Царівна, промениста, золотоволоса, вогненноока, чарівна Польова Царівна, прикрашена гірляндами квітів, колосся, пучків зілля. Ліворуч від неї тупцяло на ще непевних ніжках оленя, справа шелестів великий їжак.

— Dana Meadbh — шанобливо сказав Філавандрель. А потім схилив голову і став навколішки.

Схилилися теж інші ельфи, наче зволікаючи, один за одним ставали на коліна, низько, з пошаною опустивши голови. Останньою схилилася Торув’єль.

— Hael, Dana Meadbh — повторив Філавандрель. Лілє не відповіла на привітання. Зупинилася за кілька кроків перед ельфом, повела блакитним поглядом по Горицвіту й Геральту. Торкве, хоч теж схилений, зігнутий у поклоні, негайно ж взявся розрізати мотузки. Жоден із сейдхе не ворухнувся.

Лілє все ще стояла перед Філавандрелем. Не обізвалася ні словом, ні звуком, але відьми́н бачив зміни на обличчі ельфа, відчував ауру довкола них і не сумнівався, що вони обоє інтенсивно обмінювалися думками. Дідько шарпнув його за рукав.

— Твій приятель, — мекнув тихо, — вирішив зімліти. Саме враз. Що робити?

— Дай йому кілька ляпасів.

— Із задоволенням.

Філавандрель устав з колін. На його наказ ельфи блискавично кинулися сідлати коней.

— Іди з нами, Dana Meabdh, — сказав біловолосий ельф. — Ти нам потрібна. Не залишай нас, Одвічна. Не позбавляй нас своєї милості. Загинемо без неї. Не маємо іншої помочі, не маємо іншої надії.

Лілє повільно покрутила головою, показала на схід, у бік гір. Ельф схилився, мнучи в долоні оздоблену вуздечку свого білогривого коня.

Підійшов Горицвіт, блідий і онімілий, підтримуваний сільваном. Лілє глянула на нього, всміхнулася. Подивилася відьми́нові в очі, дивилася довго. Не промовила ні слова. Слова не були потрібні.

Більшість ельфів уже були в сідлах, коли підійшли Філавандрель і Торув’єль. Геральт зустрівся