Читати книгу - "Останнє бажання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Торув’єль… — розпочав. І не закінчив.
Ельфійка кивнула головою. Зняла з луки сідла лютню, чудовий інструмент із легкого, майстерно інкрустованого дерева, з тонким різьбленим грифом. Безмовно вручила лютню Горицвітові. Поет прийняв інструмент, схилився. Теж безмовно, але його очі багато сказали.
— Прощавай, дивний чоловіче, — тихо сказав Філавандрель до Геральта. — Ти мав слушність. Слова непотрібні. Вони нічого не змінять.
Геральт мовчав.
— Роздумавшись довше, — додав сейдхе, — я вирішив, що ти мав рацію. Тоді, коли тобі було шкода нас. Отож, до побачення. До побачення незабаром, у той день, коли ми спустимося в долини, щоби помирати з гідністю. Ми шукатимемо тебе, я й Торув’єль. Не підведи нас.
Якийсь час вони мовчки дивилися один на одного. А потім відьми́н відповів коротко і просто.
— Постараюся.
VIІ
— На богів, Геральте! — Горицвіт перестав грати, притулив лютню, доторкнувся до неї щокою. — Це дерево саме співає! Ці струни живуть! Який чудовий тон! Холера ясна, та кілька копняків і трохи страху — дуже низька ціна за цю лютеньку. Я б дозволив кóпати себе від світання до смеркання, якби знав, що дістану. Геральте! Ти мене взагалі чуєш?
— Спробуй вас не почуй, — відьми́н підняв голову з-над книги, глянув на дідька, який далі завзято дудів на дивацькій флоярі, складеній із кусників очерету різної довжини. — І я вас чую, і вся околиця вас чує.
— Duweisheyss, а не околиця, — Торкве відклав дудку. — Пустка, та й вже. Глуха діра. Ех, жаль мені моїх конопель!
— Конопель йому жаль! — засміявся Горицвіт, обережно підкручуючи майстерно вирізані кілки лютні. — Було шануватися й сидіти в хащах, як миша під мітлою, а не страхати дівок, вередувати на греблі й паскудити у криниці. Сподіваюся, що тепер помудрієш і облишиш фіглі, правда, Торкве?
— Я фіглі люблю, — сповістив дідько, шкірячи зуби. — І життя собі без них не уявляю. Але нехай уже, обіцяю, що на новому місці буду обережнішим. Фіглюватиму скромніше.
Ніч була понура й вітряна, вітер колихав очеретами, шумів у гіллі кущів, серед яких вони розклали табір. Горицвіт докинув хмизу до вогню. Торкве вертівся на підстилці, хвостом відганяючи комарів. У озері з плюскотом кидалася риба.
— Я опишу в баладі нашу виправу на край світу, — запевнив Горицвіт. — І тебе в ній опишу, Торкве.
— Тільки спробуй, — буркнув дідько. — Я тоді теж напишу баладу й опишу тебе так, що дванадцять років не покажешся в пристойному товаристві. Вважай. Геральте?
— Що?
— Ти прочитав щось цікаве в книжці, яку вициганив у селян?
— А певно.
— Ну то прочитай і нам, доки вогонь не випалився.
— Так, так, — Горицвіт брязнув на звучних струнах лютні Торув’єль. — Почитай, Геральте.
Відьми́н сперся на лікоть, присунувши книжку ближче до багаття.
— Побачити її можна, — почав, — літньою порою, від Днів Маю і Червця аж до Падолисту, але найчастіше трапляється те в Свято Серпа, древніми зване «Lammas». Об’являється вона як Панна Злотокоса, у квітах уся, а все живе поспішає до неї й до неї горнеться, все одно, чи зілля, чи звір. Тому й ім’я її — Живія. Древні звуть її «Danamebi» і поклоняються їй вельми. Навіть Бородаті, хоч усередині гір, а не в полях сидять, шанують її й іменують: «Bloemenmagde».
— Danamebi — шепнув Горицвіт. — Dana Meabdh, Панна Полів.
— Де Живія ступить, там земля цвіте та родить і буйно плодяться всякі створіння, така її сила. Всі народи жертви з урожаю їй складають у надії примарній, що їхню, не чужу землю Живія одвідає. Бо кажуть теж, що колись та осяде Живія серед того народу, який над іншими виб’ється, але то — от собі, бабське базікання. А правдиві мудреці повідають, що Живія саму лише землю любить, і те, що росте на ній, чи то билинка найменша, чи черв’як найтихіший, а народи всякі для неї не більше важать, аніж оця найменша билинка, бо ж і так проминуть колись і нові після них племена прийдуть. А Живія вічна, була і буде завжди, до кінця віків.
— До кінця віків, — заспівав трубадур і забрязчав на лютні. — Благословенна будь, Царівно Польова! За урожай, за квіти в Доль Блатанна, але й за шкуру автора цих слів, що ти її від стріл урятувала. Знаєте, я щось вам скажу.
Перестав грати, обняв лютню як дитину і посмутнішав.
— Я, мабуть, не згадаю в цій баладі про ельфів і про те, як їм важко. Не забракне шумовиння, готового вирушити в гори… Нащо наближати…
Трубадур замовк.
— Договорюй, — гірко промовив Торкве. — Ти хотів сказати: наближати невідворотне. Невідворотне.
— Не будемо про це говорити, — обірвав Геральт. — Нащо про це говорити? Слова зайві. Беріть приклад із Лілє.
— Вона спілкувалася з ельфом телепатично, — тихо обізвався бард. — Я відчув це. Правда, Геральте? Ти ж відчуваєш таке спілкування. Ти зрозумів, про що… Що вона передавала ельфові?
— Трохи зрозумів.
— Про що вона говорила?
— Про надію. Про те, що все відновлюється і не перестане відновлюватися.
— І тільки?
— Цього достатньо.
— Гм… Геральте? Лілє мешкає в селі, між людей. Як ти думаєш, чи…
— …чи залишиться з ними? Тут, у Доль Блатанна? Можливо. Якщо…
— Якщо що?
— Якщо виявиться, що люди цього достойні. Якщо край світу залишиться краєм світу. Якщо пошануємо кордон. Ну, досить тієї балаканини, хлопці. Час спати.
— Справді. Скоро північ, вогонь пригасає. Але ще трохи посиджу: завжди мені найкраще віршувалося при догораючому вогні. Мушу придумати назву для своєї балади. Гарну назву.
— Може, «Край світу»?
— Банально, — пирснув поет. — Навіть якщо це справді край світу, то треба це місце окреслити інакше. Метафорично. Припускаю, ти знаєш, що таке метафора, Геральте? Гм… Подумаю… «Там, де…» От холера. «Там, де…»
— Добраніч, — сказав дідько.
ГОЛОС РОЗУМУ 6
Відьми́н розшнурував сорочку, відліпив мокрий льон від шиї. В печері було дуже тепло, аж гаряче, у повітрі висіла важка, мокра пара, що краплями осідала на замшілих брилах і базальтових плитах стін.
Всюди навколо були рослини. Виростали з видовбаних у долівці, заповнених торфом заглибин, із великих скринь, ночов і горщиків. Вилися по скелях, по дерев’яному риштуванні й тичках. Геральт зацікавлено приглядався, впізнаючи деякі рідкісні види — ті, які входили до складу відьми́нських ліків та еліксирів, магічних дистилятів та чародійських декоктів. А також інші, ще більш рідкісні, про властивості яких він міг лише здогадуватися. І такі, про які він узагалі не знав і навіть ніколи не чув. Бачив гілля зірчастолистого ностриксу, що обліплювало стіни печери, щільні кулі дутоголову, які виглядали з величезних горщиків, обсипані криваво-червоними ягодами пагони аренарії.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє бажання», після закриття браузера.