Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ви вмієте грати, як оперативник старої школи…
— Не люблю слово «оперативник»… Краще — «сищик», традиційно і в десятку.
— Вірите людям, Строїлов?
Капітан відкинувся на спинку стільця:
— Скоріш не вірю, ніж вірю.
— А от я, старий дурень, вірив.
— Ви не були сином репресованого, Владиславе Романовичу… А я це з дитячого будинку пам’ятаю… Не зі школи й не з університету, а саме з дитячого будинку… Постарайтесь мене зрозуміти.
— Зрозумів… Мені вірите?
— Так. Зате ви не дуже вірите мені.
— У чомусь — ні.
— Чому? Є на це підстави?
— Мабуть, що ні… Просто я звик до повсякчасних підніжок начальства… А ви мій начальник…
— Доказ вельми чуттєвий, — усміхнувся Строїлов. — Жіночний, я сказав би.
— У вас дитячий будинок, у мене досвід тридцятип’ятирічної роботи в системі: ми ж усі одне одного поїдом їмо, закладаємо, підставляємо… При генетично общинно-колективістській традиції на практиці ми злющі індивідуалісти, роз’єднані, як гієни: всі між собою вороги, горло готові перегризти з будь-якого приводу…
— Життя важке, Владиславе Романовичу… Буття визначає свідомість… У чергах люди навчилися ненавидіти одне одного, а найдужче тих, хто стоїть попереду…
— Напередодні навали Чінгісхана черг, як мені відомо, не було… Завоювали нас лише тому, що князі котили бочки один на одного… Князів немає, а в усьому іншому картина не змінилась… Гаразд, капітане, обмінялися думками, і — слава Богу… Кличте людей, незручно…
Строїлов підвівся, розчинив двері, запросив своїх співробітників, вибачився за те, що примусив їх чекати, й продовжив — начебто й не переривав наради, — повторивши ту ж саму фразу:
— Будь ласка, не сердьтеся, друзі… Які у кого міркування? Прошу…
— Товаришу капітан, — Костенко підвівся з підвіконня, — як з моєю пропозицією?
— З приводу того, щоб використати ваші зв’язки в Нью-Йорку? Інформація на Джозефа Дейвіда?
Навіщо він усе розкриває, подумав Костенко, не можна ж так усе вивалювати! А може, їхнє покоління по-новому будує комбінації? Але звідки в мені таке страшне, спопеляюче почуття недовіри до всіх?! Я ж нікому не вірю! Нікому! Ти віриш, заперечив він собі; ти, як і раніше, віриш, просто за ці дні тобі відкрилося багато такого, про що ти не знав, і ти злякався й тому гнешся від кожного виголошеного слова… Ти боїшся, признався він собі, що один з цих славних хлопців може бути зв’язаний з тим, хто розповість про нараду другові, а той — подрузі, а подруга — ще одній подрузі, і це дійде до Сорокіна: в нього хороші вуха й довгі руки, на нього працює Система, не хтось там.
Костенко мовчки кивнув, нічого не пояснюючи.
— По-моєму, цікава пропозиція, — сказав Строїлов, обводячи поглядом обличчя колег. — Ні у кого заперечень немає?
Наймолодший хлопець в джинсовому костюмі, який сидів біля дверей, спитав:
— Як саме полковник має намір використати американців?
Строїлов нарешті посміхнувся:
— Нам відповіли: «джерела інформації обговоренню не підлягають, розшифруванню — також»…
Костенко заново оглянув усіх, хто сидів у кімнатці Строїлова, відчуваючи незручність, що посмів не вірити їм, а тому — боятися; він хотів сказати щось цим хлопцям, як-не-як жива легенда: «давайте вип’ємо за тих, хто в МУРі[3], за тих, хто в МУРі, ніхто не п’є»; за нього саме й пили, йому й пісню цю присвятили, так принаймні запевняли старожили НТВ; але він нічого не сказав, тільки двері розчинив ривком, якось грубо, та в цій грубості було видно розгубленість.
Строїлов провів його поглядом, хотів був продовжити нараду, але, помітивши в очах сищиків благання, підвівся й побіг слідом за Костенком.
Він наздогнав його вже біля ліфта, узяв за лікоть:
— Коли я вас чимсь образив — пробачте, будь ласка…
— Та годі вам, — зітхнув Костенко. — Нічим ви мене не образили, просто дуже страшно старіти… Знаєте, як про це сказав де Голль?
— Звідки мені…
— Він сказав: «Старість — це велика корабельна аварія»…
Строїлов витяг із спідньої кишені конверт і простяг його Костенку:
— Що робити з цим?
Костенко розпечатав конверт, побачив дактилоскопію, довідки НТВ й картотеки: «Відбиток пальця належить Нальотову Дмитру Дмитровичу, клички — Паташон, Звір, Артист…
— Де зняли палець? — спитав Костенко, відчувши, як закалатало серце.
— А як ви думаєте?
— Наслідив у Варенова? Але ви ж до нього не входили…
— На одвірку дверей…
— До справи підшили?
— Ні. Чекаю ваших рекомендацій…
— Хто проводив експертизу?
— Галина Михайлівна.
— Народу було багато?
— Вона сама… її страхував один мій хлопчик.
— Вірите йому?
— Як собі.
— Можете дати цю дактилоскопію мені?
— Так.
— Розумієте, чим загрожує?
— Звичайно.
— Чому так легко йдете на це?
— Тому що мені вас дуже шкода…
— Як це розуміти?
— Розуміти це треба так, що покоління мого батька піде не зламаним, із стрижнем в душі, ми — діти свого часу, і час цей — новий, а от ви живете з розірваними серцями…
Костенко зітхнув:
— Послухайте, мені дуже неспокійно за вашого батечка… Завжди сам-один… Можете когось попросити — на цей тиждень хоча б — посидіти з ним?
— Кому він заважає?
— Сорокіну. Як і Федорова йому заважала… Чекісти сказали, що на процесі Сорокіна не було жодного свідка — лише документи, сторінки слідчих справ… Ні вашого батька, ні Зою Федорову, ні Лідію Русланову чомусь на процес не викликали — але ж вони вбивчі свідки… Якби вони виступили проти нього, він не дев’ять років мав би — йому дали саме дев’ять, Мишаня Яструб помилявся, — а всі п’ятнадцять… Ромашов зараз з’ясовує, хто відвів свідків… Скажете: «строк давності». А чи існує він — саме до таких злочинців?
…Степанов довго чортихався — «немає часу, Славику, не встигаємо»; потім нарешті погодився:
— Я подзвоню американським колегам звідси, під’їжджай, занудо.
— Знаєш, що таке «зануда»?
— Знаю, знаю, це та людина, яка детально, протягом півгодини відповідає на просте запитання «як справи?»…
…У редакції в Степанова було як у содомі і гоморрі: в невеличкій двокімнатній квартирі працювало дванадцять чоловік.
— Тут у нас і газета й журнал, — пояснив Степанов. — За радянськими стандартами треба тримати у штаті душ сімдесят, платити в середньому — яке словечко?! — по сто п’ятдесят, аби тільки зберегти рівність жебраків, а у нао працюють з ранку до ночі, зате одержують по-людськи.
— Посадять, — упевнено сказав Костенко. — Коли що зміниться нагорі — в одну ніч заберуть.
— Це у нас уміють, — погодився Степанов. — Тільки це будуть останні посадки нашої державності — реабілітуватиме нас державність якісно нова… Добре, сідай і жди, зараз приїде мій приятель, дуже серйозний американський газетяр, викладеш йому суть справи, але не хитруй і не секретничай, вони цього не розуміють.
— Слухай,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Кутузовського проспекту», після закриття браузера.