Читати книгу - "На Розпутті"

треба ж? Невимовний холод пробіг йому по всьому тілі. Згадав, що вбив другу людину. Боже мій, як він її обдурював!.. Але ж хіба саму її він убив? Хіба сама вона проклинала його перед смертю? Хіба цього не робили ті мертві радівські громадяни та й уся громада? І все це зробив він! Він, той що...

Йому запоморочувало голову. Невже ж він людина після цього? О, який би він радий був, якби хто прийшов і роздавив його ногою, як черв'яка гидкого! Але цього ніхто не зробить, бо це міг би тільки зробити бог, а бога він не знає.

Якийсь скрик, галас почувсь йому... А, це все наробив він і не може цього зупинити. Але ж бога нема,- через віщо ж його, Гордія, так убиває те, що він наробив? Значить є щось, якась міра, що нею людські вчинки міряються? Може, се бог? А! Все одно! Все одно! Пізно вже, пізно! Не тепер розбирати. Якщо бог є, то він довідається про се там.

Підняв револьвер і притулив рулю до виска.

Один порух пальцем і нічого цього не буде. А може, ще рано?.. Рано?! О, падлюшний черв'як! Тебе вже роздавлено, те щось тебе роздавило вже! Так гинь же!..

Голосний стріль розітнувсь по хаті і бездушне Гордієве тіло важко впало додолу...

ЕПІЛОГ

Вільної практики міський лікар Демид Гайденко дожидався ввечері гостей. Мали бути старі й нові міські знайомі, а з-межи їх: Марко Кравченко, його приятель Семен Лісовський з жінкою, учитель Бійчевський, старий Шкляренко, Квітковський - сей давно вже покинув своє толстовство і тепер знову шукає шляху. У найбільшій світлиці поставляний був стіл з тарілками та іншим обіднім знаряддям. Сам Демид не був у цій хаті,- його тільки видко було крізь напіводчинені двері, як він щось писав, нахилившись над столом. Коло столу ж у великій світлиці клопоталась його жінка, Ганна Михайлівна...

Минуло вже два роки, як Ганна пішла за Демида. За цей час вона, видимо, поздоровішала, щоки почервоніли, в спокійних очах видко було щастя. Вона моторно ставляла! всячину на столі, посилаючи наймичку принести то те, то інше. За Ганною, чіпляючись їй за сукню, бігав хлопчик років п'ятьох; це був Гордіїв син,- більше дітей у Ганни не було.

- Мамо! - лепетав хлопчик.- Мамо!

- Чого тобі?

- Мамо, нащо то стіл великий?

- За маненьким не сядемо всі.

- Чого?

- Того, що буде багато гостей.

- А чого?

- Бо сьогодні свято.

- Свято? Це так, як Великдень? Таке свято?

Ганна бере хлопця на руки і підносить його до велике Шевченкового бюсту.

- Оцього дідуся звуть дідусем Тарасом. Він був дуже добрий, ласкавий. Він дуже любив таких маленьких дітей, як ти; завсігди їх бавив, жалував. І він і всіх людей любив і всім нам дуже багато добра зробив. За це всі ми його шануємо й любимо. Сьогодні його іменини, і ми цей день святкуємо.

Хлопець замислено й довго дивиться на бюст і нарешті питається:

- Мамо, а де тепер дідусь Тарас?

- Він умер, синку.

- Мамо, я хочу дідуся Тараса поцілувати.

Ганна, всміхаючись, підніма сина і дитина цілує "дідуся Тараса" в білі губи. Тоді мати спуска хлопця додолу, але він усе стоїть перед бюстом і дивиться на його...

- Ну, все, здається! - дума Ганна, озираючи востаннє стіл, і сіда на хвилину відпочити, дожидаючи своїх гостей, що мусять зійтися на Шевченкове свято.

Але як же це сталося, що Демид та Ганна не на селі, а в місті святкують його?

Вже чотири роки минуло з того часу, як вона покинула село, але й досі, тільки згадає вона його,- страшний холод починає стискати їй мозок. А тоді...

Вона спершу була як божевільна. Та, може, й збожеволіла б, якби не Демид. Він приїхав зараз же, довідавшися про страшну пригоду. Він дуже запоміг тому, щоб справа з радівцями скінчилася швидше і не так тяжко для селян...

Тільки через тиждень, поховавши Гордія, могла виїхати до матері. На підставі формального акту, все, що мав Гордій, припадало Ганні. На неї падала повинність упорядкувати справу з радівцями. Та в неї не було зараз сили на се діло, і вона звірила Демидові робити з усим, що він хоче.

Як Ганна виїхала, Демид зараз же заходивсь коло діла. Він попрогонив усіх до одного, хто досі служив в економії, і почав порядкувати сам, взявши собі на поміч двох-трьох чесних людей. Та сам він не хазяйнував,- усю землю повіддавав селянам. Спершу взяли костівці, потім і радівці. Добра слава Демидова і мала ціна, за яку він оддавав землю, дуже швидко залагодили цю справу.

Разом з тим Демид і своєю особистою лікарською роботою, і матеріально запомагав усіх тих, хто зазнав якого лиха через погром. Він сам ходив по хатах, лічив, присилав хліба і ще чого треба було тим сім'ям, яких батьки були в тюрмі. Помалу він прихилив до себе всю радівську громаду.

Так проминуло більш року. Можна вже було говорити з Ганною про радівську справу, і, приїхавши одного разу в город, Демид заговорив про неї. У його був добре обміркований план, і Ганна цілком на його пристала: вся радівська земля повинна була належати радівцям.

- Але чи не думаєте ви,- завважив Демид,- що ваш син, зрісши...

- Мій син,- перепинила його Ганна,- повинен і ногою не ступати на скривавлену землю.

Через півроку Демид ніби продав радівцям формальним актом увесь маєток. Та з цього склалася несподівана халепа. Громада не схотіла прийняти до свого гурту Семененка, а він послав на Демида доноса. Демида арештовано і хоча швидко випущено, та заборонено жити на селі. Але радівська громада таки зосталась хазяїном землі.

Демид переїхав у город і почав лікарювати, не пориваючи зв'язків з своїми сільськими приятелями. Через два роки після Гордієвої смерті він одружився з Ганною.

І ото тепер вони дожидалися гостей на Шевченкове свято.

Мав бути реферат, декламації, співи...

* * *

Зробивши все, що треба, Демид вийшов до великої світлиці. Хлопчик кудись побіг. Ганна сиділа сама, похиливши голову.

- Щось досі гостей нема,- промовив був Демид і враз припинився, побачивши, що Ганна плаче.

- Що тобі, голубко? - спитався Демид, обнімаючи її.

- Знаєш... я... згадала, що в цей день звичайно й він святкував своє народження.

Демид знав, що вона говорить про Гордія.

- Знаєш,- казала вона далі,- у мене з голови не йде думка... думка про те, що він умер, певний, що його всі проклинають... умер,