Читати книгу - "Любові полум’я"

Та той вмент звалився колодою на землю. Син поспішив допомогти посадити батька назад у крісло. На його крик прибіг медперсонал, пацієнти теж заметушилися довкола, обтрушуючи від соснових голок і сухого осіннього листя плед, що вкривав його хворі ноги. Та цей скажений відштовхував усіх, намагаючись вивільнитися з-під їх опіки. Пручався і ревів від невдоволення, хотів побачити її, переконатися, що то була не примара, що то була саме вона. Видавалося, наче мав їй щось сказати, наче винен перед нею. І нарешті зараз, коли побачив її, хотів хоч слово вимовити і не міг. Із його горла вичавлювалися якісь незрозумілі звуки. Його мова була схожа радше на рик скаліченого звіра, аніж на людське спілкування.

Він мусив з нею поговорити. Він упізнав її. Упізнав ту, перед якою нескінченно завинив. За усі ці довгі роки, проведені тут, усе переосмислив і переоцінив, зрозумів справжні цінності. Прийняв те, що спокутує свій гріх. Але хотів отримати прощення від неї, хоча й усвідомлював, що вона може відвернутися від нього. Тільки тут зрозумів, що вона дала йому щось, заради чого було варто жити, або навіть загинути. О, краще б він тоді загинув! Не мучився би так…

Його ледь всадили у візок і розступилися. Він руками нетерпляче розводив людей навколо себе, лише б швидше її побачити. Але на алеї зі зовнішнього боку парку уже нікого не було. Тільки кілька автомобілів стояло на парковці. І якась дівчинка-підліток кивала головою в такт музиці, що звучала у її навушниках. Він, скрутивши голову, зосереджено розглядав автівки. Та його із поспіхом котили назад у приміщення пансіонату.

Все. Фінішна пряма позаду. Тепер уже по-справжньому. Жодної надії. Вона не зможе до нього втрапити. Сам… буквально власноручно підписав свій вирок. Вона так і не дізнається, що з ним тоді трапилося. Ніхто, крім нього їй цього не зможе розповісти. І він нікому не говорив про це. Тільки їй хотів, тільки їй. Але уже не міг фізично. Єдине, міг би написати їй листа, але не знав адреси… Та й не був впевнений, чи захотіла б читати після усього, що накоїв.

Вона стрімголов кинулася до своєї машини, притримуючи однією рукою капелюх.

Не змогла стримати сліз від побаченого. Гірко заридала від того, що сталося з ним. Ні за що у світі не бажала йому такої долі! Ніколи після того, як вони розійшлися. Не ненавиділа його. Навіть тоді, коли він сказав, що переоцінив себе і свої почуття до неї. Знала, що брехав, що підкорявся якійсь могутній силі, збагнути яку вона не могла. Довго роздумувала, що він поставив на одні шальки разом із нею. Була переконана, що то була магічна влада грошей. Для неї це стало настільки гидко і принизливо, що не схотіла повідомити йому важливу новину. Це напевно могло б усе змінити. Можливо б не потрапив до тієї страшної аварії. Але вирішила, що має бути так, як хоче він. Коли тебе брутально відштовхують, ніщо уже не в силі змінити того рішення.

— Mummy, are you okay? — стурбовано запитала дівчинка, відкривши дверцята від переднього сидіння. — Why are you crying? Please, stop it, stop it, mummy!

Вона зняла з навушники і обійняла свою маму.

— Усе добре, доню. Не турбуйся! — пригорнула дитину і поцілувала спочатку у синьо-сірі очиська, а тоді у голову з довгими русими косами. — Говори рідною мовою, Вікі! Тут твоя Батьківщина.

— Але англійська теж моя рідна. Мій тато англієць і я народилася у Лондоні, — з відчутним західним акцентом заговорила дівчинка.

— Так, Рей — англієць, — стисла вуста Віола і відвернулася у вікно, щоб не видати розпачу, що знову грудкою підкотився під горло. — Але ти — українка і твоя сестра Орися теж.

Та за якусь мить, опанувавши себе, сказала:

— Посидь тут трохи. Не виходь із авто. Мені потрібно переговорити з однією людиною.

— Ти надовго? — поцікавилася дівчинка, провівши рукою по заплетеному у тугу косу волоссю.

— Якщо затримаюся, передзвоню.

Жінка у червоному впевнено вийшла з машини і попрямувала до охорони санаторію.

— Доброго дня, пані, — привітався дужий хлопець у формі, тільки-но вона підійшла до нього. — Вам до кого?

— Добридень. Я хотіла б провідати Потабенка Віктора Петровича.

— До цього пацієнта візити заборонено, — відповів не замислюючись.

— Чому? — було видно, що її повністю спантеличила його однозначна відповідь.

— Він сам так звелів. Право на відвідування має тільки його син.

— Який?

— Я знаю тільки одного.

— Розумієте, я проїздом лише на три дні з Мілану. Завтра від’їжджаю до Одеси, звідки поромом у Стамбул. Перекажіть йому будь ласка, можливо він передумає, -благально дивилася у незворушне обличчя охоронця.

— Пані, ви йому хто? — запитав хлопець, зображаючи втому на своєму обличчі.

— Я, я… — вона розгубилася від такого, здавалося б простого запитання. — Я давня подруга. Дуже близька подруга…

— Пані, подруго! Близька подруго, — нахабно почав охоронець: — Пояснюю вдруге: він не приймає ніяких осіб, особливо це стосується жіночої статі. Все!

Хлопець розвернувся і, сплюнувши, зайшов у будиночок для охорони.

Вона, боляче вражена зверхнім ставленням, від якого уже давно відвикла на чужині, вже хотіла повернутися до машини, але мить помисливши, передумала і натиснула на ручку дверей до охоронця.

— Тоді ось… — вона розкрила долоню в рукавичках, у якій лежав сріблясто-білий ланцюжок з кулоном у вигляді половинок двох сердець і меншим, цілим третім. — Передайте йому будь-ласка.

Охоронець, який сидів за столом, перегнувся через нього і здивовано поглянув спочатку на ті нехитрі клейноди, а тоді на даму у капелюсі. Порше, на якому приїхала, дорогий одяг на ній, вишукані манери і її благородні риси обличчя, примусили його задуматися. Певно те, що потім прочитав ще й у її очах, щось його таки зачепило, бо він уже приязніше сказав:

— Потабенко не розмовляє. Лише іноді пише записки. Він, навіть, дружину до себе не дозволяє пропускати.

Вона, наче скам’яніла. Стояла, як укопана, і тремтіла. Десь глибоко з душі підіймався гострий пекучий біль ще більшого розпачу, ніж того, коли побачила його знерухомленим у візку Віола примусила себе не завити, а лише випустила тяжкий стогін.

— Я передам йому це, — прочитавши усе непочуте на її обличчі, він з сумом глянув на маленький скарб. — Єдине, чим я можу вам допомогти, так це повідомити, що зараз якраз почався час прогулянок по обіді. І, можливо, він буде у парку з сином, який до нього приїхав.

— Дякую вам, та я уже його побачила, — просльозившись, сказала вона.

І переклавши у його велику руку ланцюжок,