Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80"

Хольгер ступив до столика, торкнувся покривала. На ньому добре було видно цяточки, що утворювали якийсь незбагненний рисунок.

— Вона сюди навідується, — сказав служитель.

— Хто — вона? — не зрозумів Хольгер.

— Фея. Якось я довго шукав удома люльку, а потім подумав, що забув її тут, у режі. Вернувся. Світло засвічується поверхом нижче, але я забув це зробити, а спускатись униз не хотілося. Світив місяць. Скринька з покривалом стояла в тіні. Я помацав рукою на столі, потім повісив покривало біля вікна й почав шукати в скриньці. А коли підвів голову, побачив біля вікна жінку.

— Я читав про фей, але зустрічатися з ними не випадало, — сказав Хольгер серйозно.

— Думаю, вони такі ж люди, як і ми, тільки наділені хистом значно більшим. Я чув, що десь на півночі зовсім недавно жила справжня фея. Здається, в Інвернесі. А з феєю з нашого замку поки що тільки поговорити не вдалося.

Хольгерові було двадцять п’ять, і він ладен був повірити.

— Можливо, і мені вдасться подивитись на неї? — запитав він.

— Що ж… Правду кажучи, мою розповідь ніхто не сприймає всерйоз. Та й кого у наш час подивуєш таким? Але якщо в один з найближчих місячних вечорів ви захочете перевірити, чи не забув я замкнути двері у вежу, то це може обернутися для вас невеличкою пригодою.

Хольгер опустив руку в кишеню, однак англієць його зупинив.

— Не треба, сер. Ви повірили мені — цього досить.

З вертольота Шотландське узгір’я схоже на схвильоване море: його гребені та вершини — наче прибій, що раптово застиг. А впадини поміж хвилями — це незліченні вузькі долини, глени з гігантськими валунами, що їх полишив льодовик, схилами, порослими вересом, та голубими свічадами озер. І серед цієї пишноти навіть звичайні берези виглядають зовсім інакше, ніж звичайно, — ніби на полотнах давніх майстрів. Хольгер летів заради одного — побачити все це, і коли вертоліт сів, він, приплющивши очі, ще міг уявити Шотландію саме такою, якою вона постала перед ним цього сонячного дня.

Двогодинна повітряна мандрівка завершилась у містечку, схожому на десятки інших, і знайому вивіску серед будинків з акуратними квітниками Хольгер знайшов за якихось дві хвилини. У бар він зайшов услід за дівчиною, що поставила своє авто потойбіч вулиці, і сів за її столик.

У цій дівчині йому сподобалось усе: і її коротке каштанове волосся, і очі, й усмішка, ледь-ледь помітна, скупа. А може, просто сьогодні такий день, подумалося йому, і тут же спіймав себе на тому, що роздивляється комірець її сукні — навіть цей округлий комірець був навдивовижу гарний.

Зустріч з нею видавалася природною, і якби вони не зустрілися сьогодні, завтра, післязавтра, Хольгер, сам того не усвідомлюючи, мабуть, сподівався б на такий же сонячний день, коли хочеться вдвох дивитись на промінь, що впав через вікно в фіалкову порожнечу повітря.

Їй подобалось, як він говорить англійською — ковтаючи звуки, трохи перекручуючи фрази. Хольгер сказав щось шведською і — неймовірно, — вона його зрозуміла. Обом стало весело.

Та чи можна сміятися надто довго, не боячись, що веселощі обернуться на смуток?

Колись, мої друзі, я мріяв, кохав

І літньому сонцю себе дарував.

Та осінь до часу, нежданно прийшла,

А з нею й холодна імла.

— Дан Андерссон, — і Хольгер прибрав нарочито трагічного вигляду. — Колись читав…

— Давно? — жваво запитала дівчина.

— Так, дуже. Ще в школі…

— Ще в школі, — з жартівливим розчаруванням повторила вона. — А я гадала, ви молодший. А вірші вам дуже личать.

— Ми ще не познайомились…

— Маргарет.

— Хольгер.

Її дім стояв біля західної дороги неподалік від міста. Коли вони вийшли з машини, Хольгер подумав, що вечір буде місячний, і згадав про замок Данвеган.

Хвіртка зачинилась, і шум, що долинав з шосе, розтанув, змішався з тихим передзвоном жорсткої високої трави пообіч доріжки, посипаної круглими зернами жужелиці. Свіжим і ясним було тут повітря, пахло воно оновленим після дощу гаєм, і небо над головою висіло зовсім інше — прозоріше, глибше.

Вони рушили до будинку. Одну з стін наполовину закривало оранжеве, зелене та голубувате листя, що дивно сусідувало на спільних стеблах. Біля низенького ганку стояла велика череп’яна ваза з вишуканим зеленим візерунком по вінцях, згори в неї спадав струмінь води, спадав і витікав на землю в тому місці, де від вази було відбито шматочок з малюнком.

Вилом був ще такий свіжий, що Хольгер мимоволі пошукав очима черепок. Піднімаючись на ґанок, він навіть зазирнув у вазу, але дна її не побачив. І чомусь стало ясно, що на дні черепка теж немає.

З незбагненною легкістю лише від доторку її пальців прочинились двері — кімната мала такий вигляд, ніби сад продовжувався в ній. Листя тих самих відтінків було накидане неяскравими барвами на рожевуватій кам’яній стіні, у кутку стояла така ж ваза, що і в садку. І точно так само їй бракувало шматочка кераміки зверху, де по вінцях ішов поясок орнаменту.

Хольгер підійшов до вази і простягнув руку, аби вловити водяний струмінь, що збігав униз, не лишаючи сліду.

— Дзеркало, — усміхнулася дівчина.

Авжеж, він уже й сам здогадався, що це було дзеркало, відображення в якому майже не відрізнялося від реальної вази і тому так легко створювалась ілюзія об’ємності. На долоні мовби осіли невидимі росинки — теж, звичайно, ілюзія.

— Це ви придумали? — запитав він.

— Що ж у цьому особливого? У кожній домівці мав бути гарне дзеркало, а де його краще прилаштувати — видно одразу. Справжнє люстро повинно стояти там, де воно непомітне, невидиме.

У кімнаті ще були і книжкова шафа, і стіл, і телевізор, і легкі крісла, але ці звичні речі водночас поєднувалися з ледь вловною новизною, незвичайністю.

Електричне світло не спалахнуло матовими плямами — просто повітря довкола засяяло, і було неможливо збагнути, як виникло це сяйво. Скоряючись пальцям, пересув нулось крісло, а сама кімната, здавалося, змінювалась у розмірах, мовби хтось творив нечутні заклинання. Зображення не вміщалося в тісному квадраті телеекрана — лінії замикалися вже у просторі, окреслюючи своєрідний об’єм.

Книжки… Їх сторінки пахли яблуками, як і вікна, що виходили в сад. І мовилося в них про блакитні луги, де хлюпочеться хвилями трава, про перлинні поля достиглого вівса, про лісові гриби, про дощі, — дарунок літніх гроз; про все таємниче і неповторно прекрасне. І на кожній сторінці мовби оселявся день, що вже відійшов, один день, що вже ніби й забувся, розтанув, і ось