Читати книгу - "Донор для небіжчика"

— Ось вона — улюблена пісенька всіх Лікарів!

Лозинський обережно глянув на збожеволіле чудовисько. І, здається, вперше по-справжньому злякався.

— У вас склалася про мене обманлива думка, — сказав хірург. — Я зовсім не пропонував зробити з вас піддослідну тварину…

— Мені набридло слухати твою балаканину, Добрий Лікарю! — проскрипіло чудовисько. — Будь вдячний і за ті дві зайві години життя, що тобі вдалося заробити!

І почало наближатися до Лозинського, але не кваплячись.

— Так… із чого й починалося… — мовив Лозинський, підводячись зі стільця. — Не хочеться вмирати сидячи… — у нього був приречений погляд людини, що зробила зненацька похмуре відкриття. Хірург тільки зараз відчув різкий кислий запах, джерелом якого була істота, з якою він провів у одній кімнаті майже дві години.

Лікар кинув погляд на викрутку, що валялася на підлозі… розуміючи, що його шанси боротися з цією людиноподібною твариною за останні сто двадцять хвилин зовсім не змінились.

— Навіть якщо ти заволаєш, як сотня мучеників, я матиму досить часу, щоб поспостерігати за твоїми корчами від початку й до кінця… — пообіцяло чудовисько і, немов знущаючись, легенько штовхнуло хірурга в груди вказівним пальцем, твердим і шорстким, як шматок металевої арматури.

— Шкода, що ти не здатний пригадати того дня, коли так здорово подбав про мене… восьме березня минулого року, Добрий Лікарю… Нічого, я обмежуся тим, що маю… адже це — чимало. Правда, Добрий Лікарю? Хоча, знаєш… — палець знову тикнувся у груди Лозинського, цього разу вже сильніше. — Взагалі-то, на всі ці сентименти мені абсолютно начхати!

— Восьме березня?.. — вражено пробурмотів хірург; його обличчя одразу набуло сірого відтінку.

— Що трапилось, Добрий Лікарю? Тобі зле? Може, валер’янки? — саркастично проскрипіла істота.

— Господи… не може бути… — лікар майже шепотів, але те, що колись було Германом, чітко чуло кожне його слово. — Так, восьме березня… хіба переплутаєш… Це були ви, звичайно… тепер я вас згадав… близько тридцяти… гострий перитоніт… Здається, Геннадій… чи Герман… — палець істоти знову наблизився до його грудей, але зненацька замер.

— Що це все означає, Добрий Лікарю? Схоже, ти згадав… іще щось? — зацікавлено мовив монстр.

Хірург спробував щось сказати, але зробити це з першого разу йому перешкодив клубок у горлі.

— Хлопче, тобі справді варто зробити те, заради чого ти сюди з’явився, — видавив він нарешті.

Перед поглядом хірурга зараз була зовсім інша картина — 8 березня 1989 року.

Душмани збили «стінгером» вертоліт, у якому перебував капітан медичної служби Фелікс Лозинський. Він перелітав у складі рятувальної групи з кабульського госпіталю в гори, де внаслідок довгих боїв було багато поранених. Льотчики зуміли посадити майже некеровану машину і протриматися до прибуття допомоги. Однак Лозинського важко поранило осколком гранати. Він утратив багато крові і його життя висіло на волосині. Після прибуття в санчастину врятувати могло термінове переливання крові. На щастя, вдалося швидко знайти власника необхідної першої групи, й головне — з негативним резусом. Донором був один із полонених «духів»…

— Роби свою справу, хлопче… тільки швидко… — мовив хірург уже голосніше.

— Ти знову морочиш мені голову, Добрий Лікарю? Тобі доведеться пояснити, що відбулося у твоїй сивій хитрій голові — бо я вб’ю тебе дуже повільно… — прохрипіла істота йому у вухо; в нього з раковин засочилися тоненькі струмки крові.

— Ти помирав… Германе. Найрідкісніша комбінація… часу не було… і потрібної крові теж… наша лікарня — не американський госпіталь із телесеріалу… Тепер зрозуміло?

— Ніііі! — істота схопила лікаря за волосся й різко вивернула його голову обличчям угору, хрускаючи шийними хребцями. — Ніі-і!

— Я — твій донор…

Істота штовхнула лікаря, і той упав на підлогу разом зі стільцем.

Те, що було колись Германом, зайшлося нестерпним для людського вуха скреготом — воно сміялося.

Кров заюшила струмком з обох вух Лозинського. Той намагався закрити їх долонями; червоні струмки, просочуючись між пальцями, стікали на паркет.

Монстр раптово замовк і відступив назад.

— Прощай, лікарю…

Лозинський піднявся на лікті; на блідо-сірому обличчі яскраво-червоними плямами розмазалася кров, очі безладно металися по кімнаті.

— Тепер ти теж знаєш…

Лозинський знепритомнів, і його голова глухо вдарилась об паркет…

Сіре тільце пацюка безшумно прослизнуло біля обличчя чоловіка, що спав на старому матраці, розстеленому на бетонній підлозі малюсінької будки. Пацюк підбіг до лівої руки, що звисала на підлогу; його