Читати книгу - "Донор для небіжчика"

«А, це ти…» — буркнув він. Пацюк нетерпляче засмикав коротким хвостом.

«Зараз…» — чоловік сів (кінський волос видав під ним тихий скрип), кинув короткий погляд на старий механічний будильник «Слава», що цокав у кутку комірки на дерев’яному табуреті, й відкрив прямокутну дерев’яну шухляду, яка стояла біля «дивана».

Чоловік забрав із чола пасмо довгого давно не митого волосся, спостерігаючи, як пацюк жадібно хапає з підлоги свою вечерю: ковбасні шкірки і шматочки злиплої гречаної каші.

У підвалі було тихо, тільки звичайний фон: дзюркіт води в трубах та какофонія з перших поверхів — людські голоси, сміх. Усе це звучало розмито і приглушено, немов доносилися з поверхні радісної, освітленої сонцем землі у величезний, схований глибоко під корінням дерев темний склеп. Балаканина й музика з телевізорів, виття пральної машини…

Що ж, скоро — ніч, і це означає, що він, принаймні до ранку, може ні про що не хвилюватись. Звичайно, якщо чергова вилазка пройде успішно. Чоловік відійшов від дверей і знову присів на матрац, дивлячись, як пацюк закінчує свою квапливу вечерю.

Крихітну кімнатку, три на два метри, висвітлювала малопотужна лампочка, хитромудро з’єднана прямо з оголеними проводами під низькою стелею. Центр комірки займав матрац, на дерев’яному табуреті цокав будильник із проржавілим корпусом і самотньою годинниковою стрілкою. В кутку біля дверей — гардероб: кілька светрів, потерті джинси, шкарпетки й одна змінна сорочка. Втім, щось підказувало, що власник не дуже давно приєднався до тих, кого в суспільстві називають бомжами.

Залишивши після себе залишки розкришеної вечері, Щурик швидко облизався, підбіг до дверей і пошкрібся лапкою. Вичекав секунд п’ять і пошкрібся знову. Чоловік неохоче встав із матраца, скинув гачок із петлі — не супер захист від раптового вторгнення, однак менше шансів прокинутися від удару по голові каблуком черевика чи уткнутися носом в ошкірену морду скаженого собаки. До всього треба бути готовим, якщо ти бездомний бурлака.

Молодий пацюк сірою тінню вислизнув надвір.

Три місяці тому, опинившись у цьому підвалі, молодий чоловік першим ділом прибив кимсь забутою хокейною ключкою величезного пацюка — його маму. А потім помітив, що під її тілом рухається вціліла крихітна сіра грудка. Він знову замахнувся і… зрозумів, що не зможе.

Потім він узявся його виходжувати і спостерігав, як Щурик неймовірними темпами перетворюється із шустрого дитинчати на дорослу істоту. Звикнути до його специфічного запаху виявилося не так важко, як думав.

А одного разу раптом зрозумів, що Щурик — став його родиною…

Чоловік повернувся на матрац і підрахував, скільки часу має ще на байдикування до того моменту, коли зможе залишити підвал непомітно. Поки що ніхто з мешканців не підозрював про його присутність.

Поки що.

Усередині кострубато завовтузилась уже звична думка, що рано чи пізно, але його все одно знайдуть. І тоді в нього залишиться тільки два варіанти: податися на вокзал або приєднатися до групи справжніх досвідчених бомжів — у середовище, де він просто не виживе. Бо він не один із них, бо… він лише випадкова жертва зовсім дикої і безглуздої історії, що затягла його в непередбачений життєвий катаклізм — жертва Великої Недоладності…

Так, саме так.

Катастрофа його життя почалася із зовсім незначного дріб’язку — …

… шнурівки, що розв’язалася, на черевику, ха-ха!

Причому, навіть не на його черевику — нещаслива шнурівка звисала двома кінцями до землі, як вуса флегматичної рибини, із взуття чоловіка років сорока-сорока п’яти, на вигляд військового в цивільному, що стояв поруч із ним на зупинці й чекав рейсового автобуса. Було близько половини на восьму ранку в понеділок п’ятого квітня 1999 року.

Чоловік не підозрював про розв’язану шнурівку на черевику. Він курив смердючу дешеву цигарку без фільтра й час від часу струшував попіл собі під ноги.

Під’їхав автобус, і його задні двері відчинилися прямо перед ними. Чоловік, схожий на військового в цивільному, рушив до них першим… точніше, збирався — тому що заточився, змахнув руками і впав. Кілька людей засміялись.

Одночасно з цим Ігор почував, як щось смикається під підошвою його взуття і, натягаючись, намагається вирватися, немов хвіст маленького, але сильного звірка.

Першим, хто зрозумів ситуацію, був той же офіцер у цивільному. Він проігнорував протягнену руку допомоги Ігоря, уставши самостійно, потер забите чоло… і коротко вдарив Ігоря в лице. А потім, майже відразу, коли той почав хапати ротом повітря, — у вилицю.

Люди, що почали заходити в автобус, зменшили темп. Юрба вимагала видовища.

Ігор вибухнув. Почалася бійка. Він був років на п’ять чи сім молодший за військового в цивільному, але явно програвав у зрості й вазі. І ще, мабуть, в агресивності.

З юрби лунали підбадьорливі вигуки — в обох сторін з’явилися вболівальники.

Незабаром результати бійки вималювались на обличчях бійців: у Ігоря — два синці, розбитий ніс і налите кров’ю праве вухо; офіцер виглядав краще —