Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

Сьогодні я впізнала одного з них, техніка-сержанта _________________. Я вже літала раніше з цим чоловіком. Він був міцний, наче кремінь, і керував командою ПРів. Солдати, яких ми мали врятувати, й гадки не мали, як їм пощастило з ним.

Щойно ПРи пристебнулися, ми знялися в повітря. Повідомивши про зліт по радіо, ми перемахнули в пиловому вихорі через огорожу. Ми пролетіли над цивільним аеропортом Кандагара. Попри те що довкола точилася війна, там можна було побачити афганців та афганок у костюмах, світло-синіх паранджах та довгій одежі, які ступали на рухливі доріжки. Щойно ми проминули гладеньку бруківку, перед нашими очима постали всипані камінням пагорби.

Коли ми пролетіли над пагорбами й попрямували на північ, ландшафт почав зеленішати — приємна зміна після того коричневого сухого пилу, який вкриває більшу частину центрального Кандагара, зокрема й нашу базу. Але на третьому розгортанні я помітила й ваду цього красивого ландшафту. У Гільменді, в Бастіоні, росли макові поля, а тут, у Кандагарі, — гранатові сади й лози винограду, які обвивали високі стіни з глинобитної цегли. Звісно, це скидалося на ідилію, поки з пейзажу не виринав чолов’яга в дешевому камуфляжі й тюрбані з гранатометом, націленим на твій вертоліт.

Попереду я побачила скупчення будиночків — ще один елемент ландшафту, що його я з досвідом почала уникати.

— Праворуч на тридцять, — сказала я.

Джордж підтвердив, що почув мене, і, різко повернувши, змінив напрям на тридцять градусів управо від курсу. Він літав довше за мене, проте в нього не було его, яке б заважало йому дослухатися до моїх слів. Ми з ним від самого початку знайшли спільну мову, і я відчувала величезну відповідальність перед ним як перед досвідченим ветераном. Я маю допомагати йому ухвалювати рішення — він покладатиметься на мене, тож я не збиралася його підводити.

За нами мчав, також відхилившись від курсу, побратим «Педро-16»; обидва вертольоти летіли низько й швидко. На «Педро-16», як і на нашому, перебувало кілька ПРів і чотири члени екіпажу. Якби один вертоліт збили, другий міг би врятувати його команду й людей, що потребували допомоги. Цього разу головним був «Педро-15», а «Педро-16» підстраховував нас, летячи позаду й прикриваючи кулеметами з дверей, поки ми забиратимемо потерпілих.

— Ціль ліквідовано, кінець…

Два армійські вертольоти, підтримуючи з повітря конвой, який ускочив у халепу, повідомляли по радіо, що перестрілка там, куди ми прямували, припинилася. Принаймні на цю мить. То були OH-58 «Кайова» — спритні гелікоптери на двох пілотів з величезним всевидющим оком камери спостереження на гвинтах, до того ж непогано озброєні: над одним шасі стояв РПГ, а над другим — великокаліберний кулемет. Здавалося, «Кайови» досить далеко відкинули талібів, і ми могли забрати потерпілих, майже не боячись потрапити під обстріл.

Я звернулася по радіо до «Шамуса-34» (до однієї з «Кайов»).

— «Шамус три-чотири», «Педро» прийняв.

У відповідь — тиша. Через перешкоди пробився побратим:

— «Педро один-п’ять», ви чули? «Шамус три-чотири» повідомив, що загрози для конвою зараз немає, але на півдні досі можуть бути вороги.

Звісно, ми чули. Тому й відповіли «Кайові» Я розгубилася, однак до мене швидко дійшло: нашої відповіді ніхто не чув.

Джордж глянув на мене, закотивши очі під лоба. Наші генератори перешкод, які ми поставили, щоб заважати ворожому зв’язку, час від часу робили наш вертоліт німим і глухим. Можливо, просто щось поламалося, але ми перевіряли радіо перед вильотом. Так чи так, а тепер уся комунікація мала відбуватися через побратима, хоч, коли летиш на ворожу територію, грати в телефон не дуже зручно.

Приймач ФМ захрипів напруженим голосом:

— Я… заберіть… звідси… потерпілих… зараз…

Навіть через поламаний прилад було чути, що солдат наляканий.

— Фокс-Майк загнувся, — сказала я, і це означало, що сьогодні на радіостанцію ФМ покладатися не можна.

— Ага, зв’язок у дупі, — кивнув Джордж, промовивши те, про що я думала.

Не встигла я поремствувати на радіо, як наш вертоліт перелетів через гірський хребет, і ми побачили внизу, в долині, розбитий конвой, що стояв, наче гладіатори на римській арені. З висоти низка жовтувато-коричневих вантажівок армії США скидалася на іграшковий поїзд, який не може далі їхати через розбурханий вулкан попереду. Стрільці Талібану, сховавшись у селищі на південь звідси, накрили вогнем увесь загін.

— Контакт, — сказав Джордж. — Бачу їх унизу на третій годині.

— Прийнято, контакт, — підтвердив Стів.

— «Педро один-шість». Один-п’ять сліпо. Ми йдемо праворуч два-сім-нуль, приземляємося на північ від конвою, — промовив Джордж.

Він говорив побратимові, що ми розвертаємося вправо, чолом на захід.

Джордж навіть не знав, чи чує його побратим, але термін «сліпо» означав, що він продовжить комунікацію, якщо «Педро-16» нас чує. Він збирався облетіти територію по підковуватій траєкторії й приземлитися справа від конвою — так, щоб ворожі сили на півдні були з боку наших лівих дверей. Тож озброєні вантажівки опиняться між нами й супротивником. ПРи й потерпілі матимуть прикриття, поки ми завантажуватимемо вертоліт. Ми спустимося низько, щоб двоє з трьох ПРів могли вистрибнути. Потім знову наберемо обертів і піднімемося над лінією гірського хребта, щоб ПРам не треба було перекрикувати гуркіт гвинтів під час роботи з потерпілими. Коли вони все приготують, то зв’яжуться по внутрішньому радіо з третім ПРом, який буде в нас на борту, і ми повернемося назад.

План видавався добрим. Упевненість Джорджа, який