Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Скобейко та Чорторийський в’їхали до Трок 20 березня 1440 р., У вербну неділю, коли син Сигізмунда, Михайлушко, «вышел из града до костёла», а сам князь слухав обідню у своїй «ложниці» в одній із замкових веж… Князь Чорторийський «вымовил ему все его злые вчинки» й викрив його кривавий задум; він же виголосив вирок: «Что если был наготовил князям и панам, и всем нам пити, то ты теперь пей один». Безпосереднім убивцею Сигізмунда літопис називає Скобейка, котрий, за браком зброї, скористався «вилами в камине, что огонь поправуют…» [44, с. 234–235].

Відлуння про вбивство злого князя-деспота ще у XVI столітті знаходимо у литовських народних піснях, де згадується «як у Литві вбили Сигізмунда «хоробрі руські князі».

Слід мати на увазі, що майже всіх полонених руських (українських) князів із тих сорока двох, захоплених під Вількомиром, Сигізмунд продовжував утримувати в своїх казематах. Певно, збирався вирішити їхню долю одночасно з новими арештантами. Послухаємо:

«(Князь. — В.Б.) Федір… брав участь у битві під Вількомиром 1 вересня 1435 р. За одними даними, загинув у битві, за іншими, потрапив у полон і пробув в ув’язненні до загибелі Сигізмунда Кейстутовича» [151, с. 140].

Сучасні українські історики нав’язують суспільству думку, що коли йде мова про князя Федора, то, мовляв, мається на увазі так званий князь Несвизький. Та ми вже повідомляли, що в 1411–1423 роках, відповідно до незаперечних доказів, Поділлям володів і управляв руський князь Гедігольд, він же — Василь Красний Острозький (Галицький). Ідемо далі: Подільська земля, залишаючись у власності роду Острозьких (Галицьких), перейшла під управління Петра (1424–1425) та Івана (1426–1430), тому що Василь Красний «у 1424 р… фіксується з урядом смоленського старости… (А) на уряді віденського воєводи він фіксується від 31 грудня 1425 р. вперше, а востаннє 8 грудня 1432 р.». Звідси стає зрозуміло, що саме Федір Острозький в часи (1430–1434 років) допомагав одному зі своїх онуків — Івану.

Тому й став віленський староста Іван Довгірд, він же Іван Острозький, одним із головних фігурантів замаху на Великого Литовського князя Сигізмунда, коли дізнався про намір того вбити Федора Острозького (Галицького).

Та не так сталося, як гадалося. І того разу представники роду Гедиміна, замість князя Свидригайла, обрали великим князем 13-річного сина Ягайла — Казимира.

«Свидригайло задовольнився наданням йому в одвічне держання Волині» [44, с. 296].

Він присягнув молодому Великому князеві на вірність. Те саме змушені були вчинити руські (українські) князі.

Програвши ту важку й виснажливу боротьбу, князь Федір Данилович усю відповідальність за поразку взяв на себе й невдовзі опинився в Києво-Печерському монастирі. Він відмовився присягати новому Великому Литовському князю.

Князь Василь Красний, аби зберегти за собою титул Великого Руського князя та свої маєтності, змушений був присягти перед Казимиром у 1440 році, але полишив усі державні справи і зажив приватно. Та коли 1444 року в битві під Варною загинув польський король Владислав Варненський і поляки 1445-го обрали його наступником Великого Литовського князя Казимира та невдовзі запросили усіх руських князів присягнути новому польському королю, Василь Красний, витягши меча, нагадав їм, що руські мечі змушують ворогів не тільки відступати, а й зносять їм голови. То був щирий патріот Руської землі.

Грюнвальдська битва народів відбулася 15 липня 1410 року.

«У військах Королівства Польського та Великого князівства Литовсько-(Руського. — В.Б.) були не лише поляки та литовці, але и воїни з руських земель (сучасних України і Білорусі), а також васали та союзники — татари і молдавани, а ще, як наймані воїни, — чехи та морави. Наймані воїни і «гості» подібну мішанину народів утворювали й у війську Тевтонського ордену. Там були угорці, ті ж чехи та морави, а також західноєвропейські рицарі з різних німецьких князівств, Бургундії чи Франції. Намагання спрощено показати цю битву між тевтонцями й поляками, а тим більше — між германським та слов’янським світом, надто далеке від дійсності» [83, с. 6].

Направду так: спрощено ту битву і все, що відбувалося навколо неї, подавати аж ніяк не слід. Може виникнути запитання: чому ми звертаємо увагу саме на цей аспект баталії?

І тут маємо чесно визнати: битву ще з часів XV століття усі зацікавлені використовували і тлумачили кожен по-своєму. І це стосувалося абсолютно всього: військових сил кожного з учасників, складових частин тих сил; мети участі; планів як полководців, так і народів; наслідків битви для кожної із сторін та для Європи в цілому тощо.

Не будемо пояснювати й тлумачити кожен із міфів, які існують навколо битви та першопричин їхньої появи. Справа в тому, що зазнавши повного розгрому, Тевтонський орден не бажав визнавати поразку. А оскільки ця організація була військовим знаряддям католицької Європи і насамперед папського Риму та базувалася на католицькому чернецтві (монахах) і європейському лицарстві з усіх країн, то й зрозуміло, що мала підтримку в усіх європейських країнах. Король Угорський, який у ті роки був одночасно намісником Священної Римської імперії, Сигізмунд Люксембурзький, втративши переважну більшість германського лицарства, повністю пристав на думку Ордену, що Вітовт і Ягайло перемогли незаконно завдяки залученню на свій бік язичників, «схизматів» і «сарацинів»:

«… У своєму циркулярі від 20 серпня до дворів європейських держав повідомляє про розгром Ордену як про перемогу язичників — Орден розбили литовці, русичі, жемайтійці і татари, а поляки навіть не згадуються. Цим циркуляром монархи Європи заохочуються надати допомогу Орденові або навіть зібрати сили для хрестового походу» [83, с. 128].

Звернімо увагу: дискредитація Грюнвальдської перемоги Тевтонським орденом та його європейськими спонсорами розпочалася відразу ж після поразки.

Владі Польщі (Ягайло) та Великого Литовсько-Руського князівства (Вітовт і Федір Острозький) доводилося постійно відповідати на звинувачення в зраді християнського світу.