Читати книгу - "Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Чинив я так не в ім’я своє, не в ім’я сім’ї своєї, але заради того, щоби зайти не зганьбленим до палацу Його…» Хіба заради Творця чинив я, те що чинив? Хіба ім’ям милосердя чи силою любові відкривав запони і шукав тлумачення таємниць?
«Досі слова ці були приховані, бо страшно було мені відкрити їх, нині ж відкрились вони…» Хіба можна бути сліпцем коли дивишся сам на себе? Хіба можна бути глухим, коли слухаєш слова свої? Святий, Святий Древній! Розумію тепер, що зрадив Тебе, що поставив над храмом тільця золотого й назвав його — істина, і відвернувся від світла. А нині сліпить воно, ятрить очі й пронизує серце.
Занадто пізно збагнув я провину свою, не завваживши і краєм ока, як зійшов з дороги праведних на стежку проклятих. Уже пізно вертатись, хіба дійти до кінця тим шляхом, що завів мене так далеко. Я йтиму далі, від розуміння до хокми-мудрості, гіркої мудрості пропащого. А над мудрістю височіє айн — ніщо, в котрому розчиняється притомність, через вінця мудрості виплескуючи безумство.
Іскра непроникної темряви — початок існування. Непроникна темрява — неминучий кінець.
* * *
Ян часто дивувався, чому декотрі музиканти оспівують власне горе в такий спосіб, що хоч-не-хоч, а відбиватимеш ритм черевиком, а то й підскочиш для запальної шарпанини. Як-от Брати Еверлі зі своїм невмирущим «Прощавай, кохання», де безжурні бек-вокалістки жваво підтанцьовують під суїцідальні зізнання ліричного героя: «Зараз заплачу, і напевне, помру». Всяка дивовижа, втім, має свою історію, і Янові пригадується, що перші джаз-банди Нью-Орлеана супроводжували своїх перших слухачів не кудись, а в останню путь, тамуючи родинне горе та обертаючи похоронну процесію на веселу гулянку. Життя смішне, коли переступити межу абсурду, а мудра людина завжди знатиме, коли зробити цей рятівний крок.
Янове життя нині сильно відгонило абсурдом — незвичні зобов’язання, неждані зустрічі, непотрібні події. Іноді Янові здавалося, що хтось підмінив йому долю, поки він спав, і тепер вона де — тисне, а де — висне, заважаючи рухатись до ладу.
Дружній дзвінок милосердно висмикнув його з незатишних роздумів.
— Ти що робиш?
— Розбираю записи поховальних оркестрів, — чесно зізнався Ян.
Мартин гмукнув.
— Хтось помер?
— Та ніхто. Просто хочеться послухати щось веселеньке.
Слідчий витримав делікатну паузу.
— Ага.
— Це справді хороша музика, — пояснив Ян, — хочеш, принесу послухати?
— Та я тобі вірю, — швидко запевнив його Мартин, не бажаючи, вочевидь, дратувати навіженця, — я тут власне, теє… звільнився раніше, сиджу в генделику і не можу збагнути, з ким би випити.
Ян вдячно усміхнувся. Якби не Мартин, він би неодмінно схибнувся від раптової беззмістовності усього на світі. Розслідування Левінової смерті було урочисто поховане в архівах, а разом з ним згинула й напруга, що тримала його докупи. Мартин, як міг, допомагав другові долати нормальність існування, і поволі той просувався до видужання.
— А де це тебе спіткала така нездоланна проблема?
— Та в «Гладоморні», де ж… Підгрібай, коли зможеш.
Ян насупився — віднедавна від оминав «Гладоморню» десятою дорогою. Здавалося, так буде легше позбутися тяжкого, млосного осаду останніх відвідин. Проте, Мартин правий. Янові душевні муки не тягнуть на повномірну інвалідність, і ніхто не дозволить йому байдикувати, квилячи над минулим.
— Зможу. Напевне. Спробуй дочекатися мене тверезим.
— Муситимеш бігти, — пирхнув Мартин.
Зимовий вечір завмер в апогеї: щасливо порятовані зі служби спішили додому чи на розвагу, у вікнах ресторацій затишно блимали свічки, межи вежами ясно світилася велична повня. Ян повагався якусь мить, та зрештою звернув у знайомий провулок.
— Гарантоване зняття симптомів реактивної меланхолії, — довірчо повідомив Вацлав Муха, киваючи на поважну шерегу пузатих пляшок.
Ян знизав плечима.
— В такому разі мені келишок нейролептику. І цитрину.
Муха заяснів, радіючи старому клієнту, і Янові стало соромно за безглузде бойкотування улюбленої колись господи. Якщо і справді слід когось винуватити, то вже певне — не її.
На Янів подив, Мартин був не один. За його столиком, гордий і розтріпаний, наче півник на патичку, бовванів давній знайомець, Левко Шах.
— Нарешті! — зрадів Мартин товаришевій появі. — Поки ти десь собі швендяв, цей самотній алкоголік ледь печінку мені не вигриз!
— Так викликав би поліцію! — захихотів Левко.
— Ага, зазирнувши в глибини свого «я», — усміхнувшись, підтримав його Ян.
— Гм, — хижо вищирився Мартин, — я так давно не прибирав у тих глибинах, що там вільно міг би заблукати навіть загін командос…
— Тоді не треба, — схаменувся поет, — я ж, власне, тебе, Яне, шукав. А не проблем, — докинув він, зиркнувши на слідчого.
— А я тобі що?
— Як це — що? Не що, а «хто»! Я б навіть сказав, «хтось»!
— Хтозна-хтось, — усміхнувся Ян.
— Неабихтознахтось, — зареготав поет, — цілий директор! Як тобі в Гадюччиному кріслі сидиться?
— Як на стільчаку у вбиральні, — зізнався Ян. — 1 зручно ніби, а все чекаєш, що трапиться якесь лайно.
Мартин та Левко радісно зареготали.
— Не бери дурного в голову, — відсміявшись, порадив поет, — Гадюка ж якось давав собі раду. Правда, я все ніяк не збагну, хто ж таки на нього напав — убивці чи біла гарячка?
Мартин кинув на поета довгий погляд крізь примружені повіки.
— Уявімо собі таке… — повільно промовив він. — Уявімо, що Величка знав, які саме обставини спричинили Шварценбергів суїцид. Знав, бо ті ж таки обставини почали насідати на нього самого. Відчувши, що справа запахла дустом, Величка випередив можливі дії цих самих обставин, і обставини… гм, дістали по шапці. І відчепилися. На певний час.
Ян здивовано зиркнув на слідчого. Чого це він?
— Ого… — спохмурнів Левко, — ниньки навіть обставинам не можна довіряти.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва», після закриття браузера.