Читати книгу - "Земля Георгія"

рихтувати, самі розумієте. Але торгуватися в кайф, за кожен долар фрахту, з жартами-примовками-скоромовками він теж не вмів, не те що Серьога, цього вчать на турецьких базарах, а не в кабінетах, тож більшість відправників вантажу йшли домовлятися ще до когось. У ті кілька хвилин, які в нас були на все про все, важко було пояснити грузинові-мандариннику, що ми хочемо більше баксів, ніж інші, не тому, що одесити жадібніші (хоча так, і жадібніші теж, не без цього), а тому що до Іллічівська 669 миль, а не 396, як до Феодосії чи решти Криму. Не з нашим щастям було таке пояснити. Це треба було б карту на причал виносити.

Схоже, ми застрягли в Батумі. І як надовго, залежало лише від мене і кон’юнктури торгів мандаринами на шанхайській біржі (насправді ні, насправді — тільки від Провидіння). І поскаржитися нікому. Чорт, Серього, нафіга ж так підставляти бойових товаришів? Та навіть вмазати чачі тепер на борту ні з ким, щоб попуститися. Чи хоча б у місто на набережну, під пальми, вибратися, раз вже Накладний, як і велів Статут торгового мореплавства, забороняв вживати на борту. Чи не вперше в мене таке в рейсі — повний пароплав нахабних морд, а дерябнути й нема з ким. Матроси й механіки вовком дивляться. Я для них не Марконі, а фірмач, який забороняє красти брезенти, зливати дизельку і взагалі стукає про все фрахтувальникам, доповідає по радіо в Одесу, що там у нас та як там у нас. Добре, що каву на набережній можна пити і на самоті. Батумська набережна пахла кавою на три милі над морем.

У дні зарплати, щоправда, мене любили і клялися, що шанують, як фалеристи купюру в два долари. Але ще вигреби до тієї зарплати з такими розкладами. Морякові ми платили добові баксами за кожен день на борту. Ми всі троє, оті злі підступні фірмачі, були моряками, тож оклади встановили не зовсім грабіжницькі. А Накладний, схоже, цілком у дусі радянської морської приказки «більше суток — більше шмуток», затягував рейс до непристойності, не розуміючи, що жодної «управи», яка нам щось там винна й перекладає з кишені у кишеню мільярди чеків ВТБ, над нами нема. Наше тільки те, що заробимо, і Чорне море. В Батумі ми йшли вісім днів, хоча мали дійти за три ходові доби. Наші відправники вантажу вигнали свій гірський народ рвати мандарини на пагорбах, як тільки ми вийшли в море. А ми запізнились на п’ять (!) діб. Шо ти скажеш будеш дєлать?!

Накладний вдавав, що шторм, армагеддон, хвилі три метри в холці і далі Криму іти неможливо — й три доби простояв на якорі під Євпаторією. Євпаторією, Кларо! Подивіться на карту. Навіть у шторм зі Сходу, а шторм таки був, можна було рухатися принаймні до Севастополя. Крим прикривав, і хвиля просто не встигала розігнатися попід берегом. Навіть матроси вже розпереживалися на третій день перестою. Вони, навчені, мандаринову економіку розуміли вже краще за кабінетних капітанів. Делегували мене лаятися зі штурманами.

— Ми взагалі збираємося виконувати свої зобов’язання? — спитав я в Накладного і його ручного старпома, якого він сам і притягнув на борт у комплекті з улюбленою куховаркою Женею. Спитав і цикнув зубом.

Цикання зарахували, ми знялися з якоря і таки пішли попід берегом. І таки дійшли, куди мали. Це ж PC, рисак, а не якісь волго-балти, які згинає на хвилі! Звір-машина, створена для штормів. Але штурмани такого не вибачають. Ну, й чорт з ними, п’ять діб, а були б усі десять. Взимку на Чорному морі усі шторми не перестоїш.

Тож не дивно, що наш вантаж гірських мандаринів нас на причалі не дочекався, здимів з першим же принагідним транспортом, і ніяких претензій грузинякам висувати я не міг. У морду не били, цукор швиденько вивантажили, розрахувалися (не накладними, а президентами) й на тому дякувати. Слід було ловити попутний вантаж на причалі. В цьому не було нічого неймовірного, бо порядний грузин, якому треба кров з носа відправити десять тонн мандаринів хоча б кудись, ніколи не піде вештатись по кабінетах. На причал він і піде, шукати судно і домовлятися. І першою фразою обов’язково буде оте:

— Где капитан?

Навіть те, що стояла «Нерпа» зараз не на набережній у центрі міста, а в закапелку рибного порту, нічого не важило. Треба буде — знайдуть і на Мілкому морі. Але на набережну, до портового нагляду у старовинному фарбованому лазурним особняку все ж варто було прогулятися, а не чекати приречено на борту на зальотних мандаринових королів. Вовка ноги годують. Просто глянути, що там до чого. І чи пішов уже військовий транспорт «Баскунчак», бо вояки збивали всім нам ціни не гірше штрейкбрехерів. Пальне за рахунок ЧФ і безоплатні безвідмовні матроси-строковики виводили їх в іншу вагову категорію. А в ангари для гелікоптерів на палубі чудово ставали одразу цілі камази з мандаринами. Ми такого собі не могли дозволити. Це вже був якийсь паром, а не пароплав. Я не певен також в тому, що танкодесантні кораблі під час потійської десантної операції зворотним рейсом не везли камази з мандаринами. Туди танки, назад камази. Може, й не з мандаринами, але з військовими трофеями. Повні трюми віджатих у грузинів великів і пральних машинок, як у них заведено. Ну, щоб не порожніми.

Пішов відпрошуватися на берег в Накладного. Той знову скривився, але відпустив. Куховарка Женя вдало зорієнтувалася і попросила купити на базарі кіндзи. Вона була класна цьоця, ця Женя. Мій шлунок, як ніхто, погоджувався з Накладним. Готувала — пальці захрумкаєш. Але їй було тут не місце. Та які забобони? На погрузках тепер не вистачало одного бодібілдера. Нас було семеро, вона восьма. Раніше кухар-мужик також ходив тягати лантухи з цукром чи борошном. Капітан тальманив, рахував вантаж тобто, й не ганьбився бодібілдингом, зберігав себе для розумової праці. Я ще в Одесі натякав на це Накладному. Не повірив, взяв у рейс улюблену куховарку, бо гастрит. Ще взяв штук сто банок варення з