Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

Стоячи спиною до вітру, поромник прикривав долонею полум'я сірника і намагався закурити, коли машина несподівано загарчала на всю свою колишню потужність. Порив вітру дунув йому в руку і загасив вогник. Із криком здивування, який тієї ж миті перейшов у смішок-покашлювання, поромник обернувся до Берінга:

— Як же це?.. Як це ти його?..

Собачий Король сидів у рульовій рубці і ледь підвів голову, коли понтон почав рвати якірний ланцюг. Тінь наполоханої зграї чайок ковзнула очеретом і вагонетками. Кільватерний струмінь скипів піною.

Берінг відпустив трос газу і в реві, що затихав, на мить віддався тому дивному, швидкоплинному відчуттю полегшення, яке охоплювало його тільки після вирішення якоїсь механічної проблеми, і ні втримати його, ні продовжити було неможливо. У такі миті було байдуже, чи шукав він рішення годинами або цілими днями, чи витратив на пошуки всього кілька хвилин, — щойно під його руками пошкоджена механічна система знову починала працювати бездоганно, він відчував щось на зразок тієї переможної легкості, яку вгадував лише у птахів, що здіймались у повітря. Йому б тільки відштовхнутися від світу, і той попливе у нього з-під ніг.

На поромі було досить дрібного втручання: дефект причаївся у повітряному шланзі. Ізоляційне покриття на його внутрішній поверхні почало розшаровуватись і подекуди вже висіло клаптями. У слабкому повітряному потоці холостого ходу ці клапті тріпотіли, не перешкоджаючи згоранню палива, а от на повному газу ставали подібними на заслінку клапана, яка, мов долоня, накривала розверсту пащу повітряного фільтра й душила запалювання в циліндрах.

Берінгу навіть не знадобилося спускатися до човна за інструментом, ящик так там і лишився. Широкого леза складаного ножа виявилось цілком досить, щоб вишкребти зі шланга пересохле ізоляційне лахміття, а потім закрутити гвинти фіксувальних кілець.

Понтон погойдувався в очеретах, готовий до дальшого плавання. Поромник, стоячи біля дерев'яної загородки, знов і знов вигукував: Краще, ніж було! Мотор працював краще ніж раніше. Але Амбрас, на вигляд байдужий, сидів у рульовій рубці на стосі порожніх мішків і гортав заляпаний соляркою фрахтовий журнал. Поромник став квапитися, йому не хотілося марнувати час. Кашляючи і відпльовуючись, немовби хвороба машини після ремонту перекинулася на нього, він зігнувся над якірною лебідкою і підняв з озера залізного павука. Цей якір він, Берінг, зварив у перший рік свого учнівства з траків розбитого танка, забезпечивши його чотирма залізними щупальцями з гаками на кінцях.

Коли цей ланцюговий залізний павук брязнув об облавок обшивку, Берінг побачив свій витвір у чорній паволоці дірявого погляду, побачив крізь цю пітьму, як сріблясті, тонкі струмені збігають по зварювальних швах і краплями падають в озеро. Вістря щупальців він тоді сам, без сторонньої допомоги і підказки, викував у формі гаків. А от шви мали вади. Тепер би він зварив їх значно краще. Але часи цих робіт минули. Точно і назавжди. Він носив зброю. І жив у Собачому домі. Горнило було погашено.

Не встаючи з мішків, Амбрас кидав Охоронцеві команди: Агов! Іди сюди. Слухай! Він, Амбрас, залишиться тут. Є деякі справи на причалі і в моорському секретаріаті. А Берінг нехай вертається на віллу і знову займається шпінгалетами і дверними замками, і — чуєш! — щоб не потикав носа до тих кімнат, куди його не запрошували.

У голосі Амбраса вже не було нічого від того виснаженого тону, який було чути в його розповіді у човні. Він знову звучав різко й холодно, як у дні покаянних зборів на плацу чи з мегафона в каменоломні.

— Я лише замкнув віконницю! — крикнув Берінг, перекриваючи рев мотора, і стрибнув у човен. — Я нічого не чіпав. Нічого!

Але Собачий Король говорив зі своїм Охоронцем так, ніби шкодував, що у хвилину слабкості довірив йому не лише таємницю свого каліцтва, але й безвісти зниклу любов. Говорив так холодно, немов ця поїздка до ляйських очеретів показала йому, що розчулити Охоронця може радше зламана машина, ніж зламане життя: після стількох промов, листівок і послань великого Ліндона Портера Стелламура, після незліченних покаянних і поминальних церемоній у приозерній глушині і на Сліпому березі цей перший і єдиний з моорських чоловіків, якому Амбрас коли-небудь довіряв, теж значно охочіше слухав стукіт і гуркіт машин, аніж голос пам'яті.

Цьогоріч ранньої осені і під час збирання буряків у жовтні нечисленні машини приозер'я псувалися або глохли. Намертво вгризалися одне в одне зубчасті обіддя, ламалися маховики, розподільні вали і поршневі кільця, одного ранку навіть стрілки великого годинника на причалі, дзенькнувши, відвалилися від циферблата й затонули в озері; навіть найпростіші обойми для підвішування труб, і шплінти, і регулювальні гвинти, і сталеву стрічку пожирало зношування. То на тартаку, то в буряківницькому товаристві, то в каменедробарці знов і знов доводилося на цілі дні, тижні, а часом і назавжди замінювати нібито незамінну вантажівку воловою упряжкою, а вщент зношений транспортер — лопатами, тачками й голими руками.

Машини! Рік від року машини стають усе ненадійнішими, говорили у пивниці біля причалу, у моорському секретаріаті і взагалі всюди, де заходила мова про простої і про плин часу. Хто розраховує орати тракторами і збирати врожай паровими жниварками, той скоро жертиме саме каміння. Краще вже шкапа в хомуті — і вперед через поле по щиколотку в багнюці, ніж без пального й запчастин, але на потужному тягачі…

Великі надії, які ожили навесні, коли спустили на воду «Сплячу грекиню», не справдилися: «Ворона» Собачого Короля так і залишилася першим і останнім лімузином, який гуркотів моорською жорствяною дорогою. Поруч із прогнилими кабріолетами в гаражах колишніх хазяйських дач стояли мули й кози, а мешканці приозер'я і