Читати книгу - "Айхо, або Полювання на шпигуна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти ж мовчав, помовчи ще трохи, — розізлився я.
— Я хотів почути твої пояснення. Але не задоволений. Юнак вперто схрестив руки на грудях і я зрозумів, що відступати нікуди.
— Я не хотів, але, схоже, сьогодні у мене невдалий день. Перевиконаю план негідних вчинків на рік… Дакларе, тобі доведеться мовчати і далі, інакше я розповім, про те, що ти маєш дещо незвичне, навіть королівське походження. Скажімо, близьке до Королів Сарта.
Бурштинова шкіра доломарта смертельно пополотніла:
— Що??? Звідки дізнався? Хто сказав? — захлинався обуренням, перемішаним зі страхом, Даклар.
— Ніхто не казав, — пригнічено мовив я.
— Тобі ніхто не повірить…
— Хочеш перевірити?
Доломарт не зводив темно-медових очей. Я знав, що саме в цей момент юнак приймає непросте рішення.
— Слухай, Дакларе, — почав я, але хлопець уже більше не дивився на мене, вперто стулив тонкі губи, а на благородному обличчі застигла маска байдужості.
Я зрозумів, що тепер для доломарта сказати правду стало справою честі, і він обов’язково викриє мене, що б йому не загрожувало.
— Можливо, ти зараз зневажаєш мене, і правильно робиш. Твоя таємниця відома мені давно і я ніколи не мав наміру її розкривати, — тонка брова королевича ледь помітно здригнулася. — Нікому не розповім і зараз. Це не врятує друзів, а тебе, можливо, погубить. Слухай, роби як знаєш, і думай про мене що хочеш, але в противагу таємниці, яку я знаю про тебе, я ввіряю тобі свою.
Доломарт не ворухнувся.
— Та дівчина, яку Ортах назвав сестрою, насправді не його сестра… і я… її знаю.
Юнак не втримався, зацікавлено зиркнув.
— Більше того, я кохаю її, і скоріше всього не взаємно…
— Що? Але ж вона шпигунка?! — випалив ошелешений доломарт.
— Напевне. Ем-м-м… в певному розумінні… Вона точно співпрацює із жерцями, але знаючи, в яку складну ситуацію дівчина потрапила, думаю її змусили, або ж вона просто не мала вибору.
Обличчя Даклара стало ще засмученішим. Щось мучило доломарта… Невже вирішить підтримати мене?
— Не повірю, що Зуфар не знав про твої почуття, – непримиримо мовив юнак.
— Знав…
— І все одно викрив її, назвавши шпигункою! Айхо, ти…
— Притиснутись до стіни! — раптом перебив розмову гучний голос охоронця. — Іде варта!!! Дорогу!!!
По слабо освітленому скупим світлом факелів коридору наближалась процесія із дорогих серцю людей. І жоден з них навіть не уявляв, в яку пастку я запроторив їх брехнею, якою насправді хотів урятувати. Ніхто не знав, як мав підіграти, щоб тепер врятувати уже мене…
Делея ще дуже бліда, а тепер і трохи налякана йшла попереду і все частіше озиралась на Зуфара. Він нарешті змінив одяг спудея на красиво оздоблений дорожній каптан, вузькі смарагдові штани, і я розумів, що товариш хоч зараз готовий в дорогу. Зосереджений погляд брата навіть не одразу зачепився за мене. Але помітивши, Зуфар демонстративно торкнувся нагрудної кишені. Я знав, що саме там він носив безцінного листа, який міг змінити життя його рідного королівства, і як для товариша важливо швидко доправити конверт королю-батьку Зуфару ІІІ. Нарешті брат повернеться додому, як і мріяв, героєм…
Замикала процесію Мія, у неї єдиної були зв’язані руки, а на ногах, вдаряючи в самісіньке серце, брязкали кайдани. Довге темне волосся, сплетене в просту косу, покірно лежало в дівчини на грудях. Вперше за довгий час я побачив Мію такою справжньою, без маски байдужості і якоїсь невідомої гри. На красивому обличчі темними тінями відбивалась неприхована втома. Глибочінь прекрасних очей ховалася за довгими, чорними як ніч, зворушливо опущеними віями, які час від часу здригалися, але не дрижали. Мія пройшла так близько, що я відчув знайомий аромат її волосся. Хотілось кинутись до неї, звільнити від кайданів і більше нікому не дозволити скривдити. Мія минула, навіть не глянувши, чи не помітивши. Скоріше всього, після того, як Зуфар за моєї мовчазної згоди запроторив її до темниці, красуня більше не розраховувала ні на мене, ні на мою допомогу.
В той момент я ненавидів себе за власне боягузтво, безсилля, страх, неможливість щось змінити… І коли ми опинилися перед повелителем Золотого Загону, Главою Ордену Охоронців Сервіусом Арейським, я вже не сумнівався в тому, що ладен оббрехати і зрадити цілий світ, лише б врятувати Мію.
Я вже не чув, як щось довго виголошував владний і гучний голос Глави Ордену, не бачив здивованого Зуфара, схвильованої Делеї і осудливого погляду Даклара. Перед очима стояв прекрасний образ Мії, яка так неочікувано ввірвалась у моє життя і зараз мовчки очікувала вироку.
Тільки коли втретє громоподібний голос Сервіуса Арейського назвав моє ім’я, я вернувся до тями:
— Айхо, ти наполягаєш на своїх показах чи хочеш їх змінити?
— Наполягаю! Затримана дівчина насправді є сестрою Ортаха, а не шпигункою. Це може підтвердити Делея. Вона працювала в домі Ортаха і знає всіх його мешканців, — випалив скоромовкою, боячись, що Сервіус переб’є.
Відчував, з яким шаленим здивуванням глипала на мене Делея. Бачив, як смертельно зблід Зуфар, як до межі напружилось обличчя Даклара.
— Дівчино, чому мовчиш? — трохи стишивши грізний тон, звернувся до Делеї Сервіус. — Кажи, не бійся.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Айхо, або Полювання на шпигуна», після закриття браузера.