Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

Уже в окопчику Ібрагімов розірвав Журавльову рукав, нашвидку туго перев'язав рану:

— Тримайся, Аркашо. Зараз ми тебе на медпункт.

— Німця не залишайте, — заворушив важким язиком Журавльов. — Він до нас добровільно повз.

— А може, заблудився з переляку? — з ненавистю глянув на солдата Ібрагімов. — Чи розумом помішався…

Солдат щось швидко заговорив, притискаючи руку до поранених грудей, на обличчі його лежав вираз благання.

— Та вже дотягнемо твого трофея, — незадоволено пробубонів Ібрагімов. — Допоможи, Валерику…

Рана в Аракадія Журавльова виявилась нестрашною. Лікар Мамедов швидко промив її, перев'язав, ще й пожартував звично:

— До весілля заживе.

А з німецьким солдатом було гірше. Куля роздробила йому ребро, довелося робити операцію. Після операції з ним розмовляли Жиділов та Єхлаков. Він охоче розповів, що служив у 22-й піхотній дивізії, що здатися в полон надумав уже давно, бо воювати за Гітлера зовсім не хоче, назвав кількість танків і гармат, показав на карті, де які війська розташовані. Це були дуже цінні дані.

— Саме наша дивізія й прориватиме вашу лінію оборони, — розповідав він, облизуючи язиком сухі губи. — Але солдати неохоче йдуть у бій. Тут кругом смерть. У вас тут кожен камінь стріляє… Командування надіється на танки…

Полонений не збрехав. Опівдні знову почався наступ. 22-й піхотній дивізії, підтриманій танками, вдалося вклинитися між наші третій і четвертий сектори. Фашисти рвалися до станції Микензійові гори, щоб потім вийти до Південної бухти.

Щоб перетяти шлях гітлерівцям, посилили артилерійський вогонь. Гармати били безперервно. Але Єхлакову, як завжди, здавалося, що можна стріляти швидше й влучніше. Він бігав від гармати до гармати і вже зовсім захриплим голосом кричав:

— Давай, давай, орли! Підсипте їм вогника! Підсипте!.. Артилеристи майже поглухли від пострілів, не чули слів комісара, але бачили його біля себе, розуміли, чого він від них вимагає, і не давали собі й секунди спочинку.

А через якісь півгодини Єхлаков був уже на мінометній батареї.

— Чому не стріляєте? — лунав його сердитий голос. — Чи фашистів жаль?

— Фашистів нам не жаль, хай вони на живому вогні горять! — відповідали мінометники. — Але міни економимо, зовсім мало в нас їх залишилось…

Не час зараз економити!.. Ось я підскочу на спостережний пункт і вкажу вам, куди бити треба…

Але він недалеко відійшов від мінометників.

Вороги несподівано відкрили вогонь по батареї, і осколком першого ж снаряда Єхлакову роздробило ногу. Він упав, не скрикнувши, не ойкнувши. Мовчав і тоді, коли його несли в санчастину, хоч тіло його зводили корчі болю.

Після операції комісара поклали на носилки.

— Куди мене? — білими, мов папір, губами спитав він.

— На корабель… Вивеземо на Велику землю, в тиловий госпіталь, — відповів йому Жиділов.

— Невже ти мене відправиш?.. — не повірив Єхлаков, він борсався, кидався на носилках. — Не смій мене відправляти, Євгене Івановичу. Не хочу евакуюватися!.. Чуєш, Женю?.. — благав командира.

Жиділов узяв його за руку:

— Я розумію тебе… Я б теж не захотів… Але рана серйозна, з цим не жартують… А там ти швидше видужаєш і тоді знову повернешся в бригаду.

Єхлаков зціпив зуби, немічно заплющив очі.

І носилки з тяжко пораненим комісаром загойдалися, попливли над землею в руках двох бійців…

Валерик ще не знав, що скоїлось з Єхлаковим, з людиною, яка стала для нього другим батьком. Він навіть у думці не припускав, що комісара може поранити або вбити.

Не знали нічого й Петруненко та Журавльов, не знала й Іліта Даурова. Всі вони були певні, що комісар цілий і неушкодже-ний. Тільки що він був серед гармашів, а зараз, мабуть, на КП. А невдовзі знову з'явиться тут і загримить своїм грубувато-веселим голосом:

— Молодці, матроси! Добре б'єте фашистську нечисть. Але можна ще краще!..

Поранені тяглися до бухти групами і поодинці. Хто міг, ішов самотужки. В кого не вистачало сили, того вели під руки, везли на машинах і підводах, несли на носилках.

Ніхто з поранених не був твердо переконаний, що йому пощастить сісти на корабель і дістатися до Великої землі. Тепер уже лише поодинокі судна могли прорватися до Севастополя, та й то під прикриттям ночі. А шлях до Великої землі небезпечний. Тут і міни, і ворожі підводні човни, і літаки.

І все ж поранені тяглися до бухти. У кожного жевріла надія: а може ж таки, пощастить!..

Валерик довго стояв на горбочку і мовчки, з смутком та болем в очах дивився на покалічених людей, що проходили й проїздили повз нього. Може, серед них і комісар Єхлаков?.. Побачити б його ще раз, почути б його голос. Та хіба ж упізнаєш когось отут? Всі забинтовані, зарослі — якісь однаково незнайомі…

Ось наближається хлопчина в солдатському, здається, ненабагато й старший за Валерика. Дибає однією ногою, спираючись на милиці, а друга… другої й не видно зовсім, забинтована вся.

Зупинившись, стоїть, хитається на милицях, видно, геть зовсім знесилів, і усміхається якоюсь жалісливою, безпорадною усмішкою.

— Чи далеко ще до бухти, браток?

— Я проведу, — каже Валерик.

Досі він і гадки не мав іти до бухти. У нього було інше завдання: дістати для своїх друзів води. Ось він і бідон у руці тримає. Але то нічого. Спершу допоможе пораненому бійцеві, а тоді вже й піде шукати воду.