Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— Капітане, у тебе як, все нормально? З дурістю власною ви перетнулись. Мені здається, що у вас з Ігорем остаточно дах поїхав. Від байдикування тривалого. Може, досить? Може, пора на борт повертатись? Чим це вас там тримають? Медом, чи що? А, може, таки ув‘язнили вас остаточно, а ви не зізнаєтесь в упертості своїй чоловічій? Так я з цим швидко розберусь.

— Ніхто нас не ув‘язнював. Це спочатку певні непорозуміння були. І, взагалі, Любов, Сонько, ув‘язнити неможливо.

— Що-о-о-о???

— Та ні „що”, а „до чого”. Нас до свята готують. Проявом зветься. Ось завтра відсвяткуємо і…

— Завтра?!?

— Та так Корнелія казала…

— Яка ще така Корнелія!?…

— Н-ну… Дівчина тут одна. Місцева. Фехтуванню мене вчить. Гарна. З одягу, щоправда, лише маска з пір‘ями та пов‘язка вузесенька на стегнах. Вражає… А б‘ється як! Тобто, танцює.

— Танцює, кажеш?… В пов‘язці лише?… Любов, кажеш, ув‘язнити неможливо?… Ах, ти!.. Ах, ти, бабій клятий! Я тут працюю без відпочинку, а він за пов‘язками стелеться. Я їй покажу — пов‘язку!!! Я вже їй те пір‘ячко-то з маски та повисмикую!..

— Сонько, ти ревнуєш, чи що?

Дівчина наче з усього розбігу об стінку залізобетонну гупнулась.

— Я!?… Ревную?!? Йолоп! — Зиркнула на екрани, на яких іржава танкетка на тлі бурштинового кнопплу загрозливо спрямувала на „тарілку” чорні отвори дул своєї зброї. Важко зітхнула. І раптом тихо спитала: — Ти додому повертатись думаєш? Чи вічно тут святкувати станеш? Я ж сама на борту. Ти хоч про це пам‘ятаєш?

— Пам‘ятаю, пам‘ятаю, — голос Кременчука став трохи метушливим. — І Ігор пам‘ятає. Постійно мені про це торочить. Вітання ось тобі надсилає. Коротше, давай так. Ми завтра лише на свято подивимось, і відразу — на апарат. Нксу, я думаю, умовимо. Якщо, звісно, він не Аристас.

— Знову за рибу гроші, — скривилася Сонька і додала: — Я, до речі, приладами тут побавилася, як ти казав. Щодо поведінки Всесвіту. Так от, Всесвіт тутешній і не розбігається, як на Землі, і не лине кудись, як на Піррі, а… Не повіриш!.. Він тут, капітане, крутиться на місці. З годинниковою, розумієш, стрілкою…

Вона оповідала про незрозумілу поведінку зірок та сузір‘їв, намагаючись відволіктись від почутого, а перед очима в неї хтиво вигиналась оголена дівчина в масці. Була та дівчина чомусь товстелезна, з величезними клубами й стегнами, покоцаними целюлітом. Цікаво, яка вона насправді, та Корнелія?

З ранку в кедробабі відчувалось якесь піднесене метушіння. Повітря було по особливому м‘ятним, імла по особливому бурштиновою, а вогники на екрані, здавалось, намагалися випалити його площину зсередини, аби потім спалахнути в повітрі різнокольоровою веселкою.

Веселка, втім, теж була. Вона нависла над величезним деревом, здіймаючись вгору з того місця, де Богдан, під час посадки на Сорору, бачив дивну золотисту вежу. Більше того, з цього самого місця здіймалося ще декілька веселок і різнобарвними струменями феєричного фонтану линули в інші боки жовтого неба. Видиво було не лише урочистим, а й якимсь мультяшним, від чого серце наповнювалось щемкою дитячою радістю.

Мешканці кедробабу великим загоном, з Меру на чолі, простували широким шляхом, прорубаним в неосяжному океані кнопплу. І з лівого, і з правого боку, до нього було метрів із двісті. А оскільки жодного повороту ця широченна траса не передбачала, то Кременчук остаточно впевнився в тому, що саме ці просіки вони бачили з орбіти. І вели вони від величезних дерев до стрімких веж, що гордовито впиралися своїми маківками в купол високих жовтих небес.

Ширина шляхів, наскільки вже знали земляни, мала уберегти тих, хто простував їхньою серединою, від марева пилку кноплу, що здіймався обабіч: був саме сезон його розповсюдження, а безконтрольне вдихання наркотичної речовини властиве було лише бешкетуватим Єресіархам. Велика ж вишина веж сприяла тому, що верхівки цих не тільки храмових, а й сторожових споруд з‘являлися в полі зору за тривалий час до наближення до них.

Втім, трохи не так було у випадку з вежею, яка зростала попереду тієї безлічі людських загонів, оточених ланцюгами мавп, в складі котрої був і Богдан з Норильцєвим. Верхівка споруди стала видна майже відразу опісля їхнього віддалення від кедробабу. Вірніше, не верхівка, а якась незрозуміла розкуйовджена баня, що зростала, зростала по мірі того, як живі істоти пересувались по широкому сорорійському шляху. Що то воно таке, поки що було незрозуміло.

Дихалося вільно. Крокувалося легко. Звідкись линула легка й тиха музика. Серце билося мірно й радісно. Свято… в нас… свято… в нас… свято… Усі неясні страхи та тривоги позникали остаточно.

— Слухай-но, Зореборе, — повернувся Богдан до Норильцєва, який з виразом дитячого захоплення на обличчі крокував поряд, — треба буде сьогодні, опісля Прояву, до „тарілки” здиміти. Соньку провідати.

— Ага. А ще краще — до нас її запросити. Адже святкувати, здається, не один день будемо. Адже сам Аристас з нами! Свято ж яке, Богдане Івановичу!..

Кременчук хотів щось зауважити, але лиш махнув рукою, знову потрапляючи в такт святкової ходи: раз-два-три… раз-два-три… а-рис-тас… а-рис-тас… Він зиркнув вгору і раптом ледь не перечепився, якось відразу зрозумівши, що то воно за баня розкуйовджена здіймається в перспективі шляху. Бо під нею, на рівні обрію, розпочали виникати непропорційно маленькі, але дуже уважні оченята.

— Нкса! — вражено видихнув він, таки за щось перечепившись і втелющившись обличчям в теплу спину Корнелії, що йшла попереду. Всі вони, до речі, саме в такому порядку й сунули по дорозі: шеренга чоловіків, шеренга жінок, знову чоловіки, і так — до нескінченності. — Нкса!.. Боже, і коли ж ти так зрости-то встиг?!

Дівчина тіпнулась усім тілом від неочікуваного стусану, але обертатись до Богдана не стала, бо попереду й дійсно урочисто, у напів-неба, здіймався він, Аристас. І такими дріб‘язковими здавались у порівнянні з цим явищем усілякі стусани, недомовки, незрозумілості, та інші прикрості сорорійського існування! А всілякі там Єресіархи взагалі були нікчемним прахом під ногами Всевишнього.

Ніг, щоправда, у Всевишнього не спостерігалось. Він