Читати книгу - "Молоді літа короля Генріха IV"

— Вельможна пані, який гарний замок ваш Лувр! Але все, що дає йому красу, прийшло з вашої батьківщини. Архітектура його італійська. — А подумки додав: «Як і мистецтво готувати отрути».

Катерина тільки здвигнула плечима: те з двох мистецтв, яке він назвав, було зовсім незнайоме їй. До того ж вона зовсім не любила своєї Флоренції, бо замолоду набралась там лиха і її звідти вислано[54]. Пані Катрін завжди вміла бути тільки собою, і в цьому полягала її сила — поки тієї сили вистачало.

Тепер вона вже дивилась на юнака підозріливо:

— Ви згадали про короля. Хіба ви бачилися з ним раніше, ніж зі мною?

Анрі жваво заперечив. Катерина ще дужче стишила голос: того, що вона казала, не повинні були чути навіть вартові-швейцарці, хоч вони б однаково нічого не зрозуміли.

— Король часом буває не при собі,— зашепотіла пекельна стара. — Я не кажу цього нікому, але з ним трапляються напади шаленства, і він тоді маячить щось про убивства, про якусь велику різанину. Це в нього хвороба, — настирливо мурмотіла вона.

Анрі тільки відзначив сам собі: в гарненьку ж він сімейку входить! Та це була не новина. А мати хворих на кровотечу синів уже й заспокоїлась.

— Зате двоє менших у мене здорові, надто д'Анжу. Подружіться з ним, дитино моя! А головне — завжди тягніть руку за нами, проти лотарінгського роду! Ви командуватимете й нашим військом; бо до цього у вас є хист, і будете не менш корисний для нас, ніж був ваш покійний батько. A зa це ви дістанете мою дочку. Тільки стережіться герцога Гіза й у шлюбі, бо він подобається жінкам.

«І вони з ним сплять, — подумав Анрі.— Можете говорити навпростець, вельможна пані! Ми ж давно знайомі, і я добре знаю, з якою панною одружуюсь. Тільки моя матуся цього не знала», — шепнуло йому синівське серце. І він з викликом сказав:

— Тому ж то ви, вельможна пані, й відіслали Гіза звідси, коли я мав приїхати!

Стара відповіла ще спокійніше:

— До вашого весілля він повернеться. Часом буває краще, щоб молода дівчина не мала перед очима занадто привабливого чоловіка. Зате старій жінці, такій, як я, треба весь час за ним наглядати. Я волію держати всіх своїх ворогів гарненько вкупці, отут, у Луврі.

До тих ворогів, як неважко було здогадатись, вона залічувала й самого Анрі.

Такий виразний натяк міг би образити його: дарма що він дуже рано втратив ілюзії щодо людської природи, та в Катерини життя виходило аж занадто оголеним. Але, з другого боку, в ньому переважало почуття довіри, що помалу оволодівало ним від її слів. Коли вісімнадцятирічного юнака вшановують такою довірою, він врешті-решт і сам не зможе їй опиратись. «Принаймні мені самому нема чого боятись цієї славнозвісної відьми, та й моїй матусі вона нічого не підсипала у питво!» Ту хвилину, якби на столі стояла склянка з водою, він би не вагаючись випив її.

Та натомість пані Катрін дала знак, і зразу швейцарці розчинили зовнішні двері, й на порозі стало двоє дворян, які привели Анрі сюди. Трохи здивований, він попрощався й пішов за ними.

Цей раз він уже поговорив зі своїми супутниками. Один з них мав титул «перший дворянин короля» й звався де Міосен; вельми обережний чоловік, він навіть не признався, що є протестантом. Анрі сказав йому про те у вічі, бо знав деякі несхибні прикмети, що по них упізнавав одновірців. Він спитав, сміючись:

— Невже ви боїтесь парижан? Оце так нас не любить тутешній народ?

— Якби ж тільки народ, — відповів пан де Міосен загадково.

— Посоромтеся! Вам, першому дворянинові короля, годилось би мати більше гордості.

І нараз, покинувши обох супутників, Анрі швидко рушив уперед, бо в глибині виплеканого саду помітив Карла Дев'ятого; той був сам і розважався зі зграєю собак, що безперестану гавкали. Анрі ще здалеку гукнув його. Та король не почув, і Анрі звернув увагу на інше: він опинився якраз під вікнами того покою, звідки вийшов. Це ж той самий осяяний сонцем фасад у всій своїй неймовірній, чарівній красі, диявольська спокуса, коли хочете, чи принаймні омана чуттів. А тоді відразу прийшов здогад, що пані Катрін відпустила його саме в слушну хвилину, аж надто слушну для неї: коли він нарешті переконався, що вона не отруїла його матері. Якраз у ту мить, коли він їй повірив, вона його й відпустила. Вона бачила його наскрізь, зате він марно силкувався пробитись углиб її непроникних очей. І він злякався: в ньому знов ожило те почуття, з яким він увійшов до зали нагорі,— почуття судді й месника. «Убивця!» Він двічі стримався, не вигукнув цього слова, й не лише з обережності, як придворний хитрун, а й тому, що стара справді обморочила його, змусила повірити їй. Молодість у таких справах кепський порадник, принаймні його вона прирекла до безсилля!

Стоячи внизу, Анрі хутенько розшукав очима знайоме йому вікно. Ні, він таки не помилився щойно! Обличчя зникло, перше ніж він устиг як слід його розгледіти, і все ж він відчув, виразно відчув, що за ним стежили. Не спускали його з ока, хотіли впевнитися, чи збереглася ще його дитяча довіра. «Не зовсім, пані Катрін! Я знаю не все, і навіть того, як умерла моя