Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

бачили? Або портрети моїх братів? У Шарля, наприклад, є пристрасть — фотографувати своїх малюків і розсилати фотографії родичам. Матінка складав ці портрети до шухляди разом з недогризками олівців, давніми листами, котушками та іншим мотлохом. Зате на стінах вілли розвішані її власні фотографії, фотографії її автомобілів, замку, яхти, її котів — особливо котів.

— Я бачу, ви й справді її не любите.

— Здається, я вже не серджуся на неї.

— Що ви маєте на увазі?

— Ет, пусте. Однак якщо її й намагалися отруїти, то…

— Даруйте, ви сказали «якщо»…

— Припустімо, це моя манера розмовляти. До того ж про мою матір нічого ніколи не знаєш напевне.

— Ви натякаєте на те, що вона могла симулювати спробу отруїти її?

— Це виглядало б неправдоподібно. Адже отрута виявилася в склянці у досить сильній дозі, в смертельній дозі, — і бідолашна Роза вмерла.

— Ваші брати й невістка поділяють вашу… ну, скажімо, байдужість, коли б не сказати неприязнь до вашої матері?

— В них на це є свої причини. Мімі, приміром, не любить матір за те, що через неї мій вітчим втратив усе своє багатство.

— І це справді так?

— Не знаю. Безперечно одне: він витрачав на неї величезні гроші, немов хотів здивувати її цим.

— А як складалися ваші стосунки з вітчимом?

— Майже відразу по шлюбі матінка відіслала мене до Швейцарії в шикарний і дуже дорогий пансіонат. Зроблено це було під тим приводом, що мій батько хворів свого часу на туберкульоз і нібито було конче потрібно наглядати за моїми легенями.

— А чому ж «під приводом»?

— За все своє життя я ні разу не кашлянула. Її просто дратувала присутність дорослої доньки. А може, вона й ревнувала.

— До кого?

— Фернан Бессон намагався пестити мене. Коли я повернулася до Парижа, мені було сімнадцять років, і він почав ревно упадати за мною.

— Ви хочете сказати…

— Ні, не відразу. Коли це сталося, мені йшов дев'ятнадцятий рік. Якось увечері я одягалася, щоб піти до театру. Він зайшов до моєї кімнати, коли я ще була не зовсім готова.

— І що ж сталося?

— Нічого. Він втратив розум, і я дала йому ляпаса. Тоді він упав навколішки і буквально зі слізьми благав мене нічого не казати матері й не йти з дому. Він заприсягся мені, що це був лише напад божевілля і що він ніколи не повториться.

Помовчавши, вона холодно-додала:

— Він був смішний, у фраку, а з-під жилета вибилася манишка. Потім він квапливо схопився на рівні ноги, бо до кімнати заходила покоївка.

— І ви не пішли з його дому?

— Ні.

— Ви тоді були в когось закохані?

— Так.

— У кого?

— В Тео.

— А він?

— Він не звертав на мене уваги. На першому поверсі в нього була своя кімната, і я знала, що, незважаючи на батькову заборону, він приводить до себе жінок. Цілими ночами я стежила за ним. Одна з них, танцюристка з театру Шатле, тривалий час була в нього щоночі. Якось я сховалася у нього в кімнаті…

— І влаштували йому сцену?

— Не пригадую точно, що я тоді викинула, але танцюристка пішла вкрай розлючена. Я ж зосталася віч-на-віч з Тео.

— І що ж?

— Він не хотів. Я майже присилувала його. Вона говорила впівголоса і так невимушено, що здавалося неймовірним, майже фантастичним те, що вона розповідала, а надто тут, у курортному ресторанчику, для буржуа середнього достатку. Офіціантка в чорній сукні та білому фартушку час од часу перебивала їхню розмову.

— А далі що? — запитав Мегре.

— «Далі» вже не було. Ми уникали одне одного.

— Чому?

— Він, мабуть, тому, що почував себе ніяково.

— А ви?

— Тому, що мені спротивіли чоловіки.

— І тому ви вийшли заміж так несподівано?

— Це сталося не відразу. Понад рік я спала з усіма чоловіками, які траплялися на моєму шляху.

— Бо вам було противно?

— Еге ж. Вам мене не зрозуміти.

— А потім?

— Я зрозуміла, що це може погано скінчитися. Мені все остогидло, і я вирішила покласти цьому край.

— Вийшовши заміж?

— Намагаючись жити, як усі.

— Та заміжжя нічого не змінило? Глянувши на нього серйозно, вона промовила:

— Ви маєте рацію.

Обоє довго мовчали. З дальнього столу долинав регіт дівчат.

— З першого ж року?

— З першого ж місяця.

— Чому?

— Не знаю. Бо я вже не можу інакше. Шюльєн ні про що не здогадується, і я згодна на все, аби лиш він так і не дізнався.

— Ви любите його?

— Може, це вам і смішно, але так. В усякому разі, це єдиний чоловік, якого я поважаю. У вас є ще запитання до мене?

— Коли я перетравлю все, що ви мені сказали, можливо, вони й з'являться.

— Що ж, ви можете не поспішати.

— Ночувати ви думаєте в «Халупці»?

— Я не можу інакше. Що скажуть, якщо я ночуватиму в готелі? А мій поїзд буде аж уранці.

— Ви