Читати книгу - "Піти й не повернутися"

аркуша в нього не було. І тут, і, напевно, й далі зручних для бази місць було чимало: у лісах, чагарниках, вибалках. Де її шукати Він так сидів довго і мовчав, не приймаючи з колін розгорнутої карти, по якій сніжною крупою шурхотів вітер. Він уже нічого не розглядав на ній — просто уникав зараз непотрібних розмов з бійцями, їхніх запитливих поглядів. Він відчував, що негайно треба щось вирішувати і тільки-но стемніє, треба звідси йти. Тільки куди?

— Підмініть Судника. Либонь, закляк на вітрі, — ні до кого не звертаючись, сказав лейтенант, коли відчув, що напружена мовчанка надто затяглася. — Заєць!

Заєць одразу підвівся і почав вилазити на бруствер, а Судник, обсипаючи сніг, задом з'їхав у рів. Здійнята ним хмара снігу обдала Дзюбіна, котрий заворушився і підхопився на ноги.

— Так що ж далі, командире? — запитав він..

— Що таке? — вдав, наче не зрозумів Івановський, хоча він добре розумів, що непокоїть Дзюбіна.

— Куди підемо далі?

— Ви підете назад, — просто вирішив командир.

— Як? Я сам?

— Ви з усіма. Спробуйте врятувати Хакімова.

— А ви?

— Я? Я спробую знайти базу.

— Сам?

На це запитання старшини Івановський зразу не відповів. Він не знав, піде сам чи ще з кимось, але те, що треба далі шукати — це він знав певно.

— Ні, не сам. Піде ще хтось.

— Може, я, лейтенанте? Справді? — сказав Дзюбін, наче випробовуючи свою рішучість. Але командир мовчав.

Івановський напружено додумував те, чого не додумав раніше. Звичайно, вихід для нього можливий тільки такий, він не міг ризикувати всіма, його люди зробили все необхідне, і не їхня вина, що мети не досягнуто. Далі починався особливий рахунок його командирської честі, мало не особистий поєдинок з німецькою хитрістю, тож бійці до цього єдиноборства не мали відношення. З цього часу він почне діяти на свій страх і риск, всі інші мають повернутися за лінію фронту.

Лейтенант підняв очі від карти і подивився на Дзюбіна. Порізане передчасними зморшками, темне від холоду обличчя старшини було незворушне, погляд з-під маленького козирка червонозоряної будьонівки спокійно, без вимоги чекав чогось і ніби говорив зараз: візьмеш — добре, а не візьмеш — так само напрошуватися не стану. І лейтенантові захотілося взяти з собою старшину, мабуть, кращого напарника тут знайти було неможливо. Але тоді старшим над групою треба призначити Лукашова, а він чомусь не хотів цього. Лукашова командир уже трохи взнав за цю дорогу, і в душі появилася стійка неприязнь до нього.

Отже, з групою має залишитися Дзюбін.

Їх надто мало повертається назад, їм довірено пораненого Хакімова, їх новий шлях навряд чи буде легшим за дорогу сюди, а лейтенантові дуже хотілося, щоб вони по можливості благополучно дісталися до своїх. У цьому розумінні краще за все було покластися на досвідченого, урівноваженого старшину Дзюбіна.

— Ні, старшина, — сказав лейтенант після тривалої паузи. — Поведете групу. Зі мною зостанеться… Пивоваров.

Усі трохи здивовано повернули голови до Пивоварова, що лежав на боці, а при цих словах командира ніби засоромився й сів рівно.

— Так, Пивоваров?

— Атож, — просто відповів той, зашарівшись і кліпнувши білими віями.

— От і гаразд, — сказав лейтенант, задоволений тим, що все так швидко владналося. (Потім він не один раз спитає себе: чому його такий важливий вибір так несподівано для нього самого, майже несвідомо випав на цього молодого бійця? Чому б у помічники собі не взяти сапера Судника чи високого, дужого Краснокутського? Хіба сумирна покірливість слабосилого сільського хлопчика тільки й визначила його рішення? Чи тут вплинув на нього їхній сьогоднішній спільний перехід через шосе, де вони вдвох пережили небезпеку і перше для обох розчарування?)

А проте вибір зроблено, Пивоваров якось ураз підібрався, посерйознішав і тихо сидів на витоптаній чобітьми сніговій кучугурі.

— Що ж, ваше право, — сказав Дзюбін. — То як там передати, в штабі?

— Я напишу, — подумавши, сказав Івановський.

Паперу, однак, у нього не знайшлося, був тільки трофений олівець, довелося старшині видерти аркушик із свого заяложеного блокнота, на якому лейтенант, подумавши трохи, написав: «Об'єкта на місці не виявилося. Група зазнала втрат, відправляю її назад. Сам із бійцем продовжую пошуки. Через дві доби повернуся. Івановський. 29. XI 41 р.».

— Ось. Передайте начальникові штабу.

— Оті самі, гранати, візьмете?

— Так. Гранату й зо дві пляшки. Пивоваров, візьміть у Судника пляшки з каес. Гранату дайте сюди.

Старшина зняв із ременя протитанкову гранату, яку лейтенант одразу ж підв'язав шматком бинта до свого пояса.

— І харчами б запастися треба.

— Харчами також. Дайте сухарів. Консервів кілька банок. Самі ж, напевно, в агече снідати будете…

— Дай боже, щоб у агече, — з надією зітхнув Краснокутський.

— Тільки глядіть при переході. Коли б знову не напоролися. Не шкодуйте животів, голови ціліші будуть.

— Це правильно, — тихо погодився Дзюбін.

— Ну, здається, темніє, можете рушати. А ми тут ще посидимо. Як там на шосе, Заєць?

— Якась із фарами котить. Одна чи більше — добре не видно.

Старшина розв'язав речмішок, Пивоваров склав у