Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

повідати вам історію, але сперечатись я не хочу. Якщо бажаєте, я розкажу вам про те, що зі мною сталося, але ви не повинні мене переривати. Сам я хочу все розповісти, навіть дуже хочу. Однак більша частина історії може здатися вам брехнею. То й нехай! Все-таки вона цілком правдива — від початку до кінця. О четвертій годині я ще був у себе в лабораторії, але з того часу… я провів вісім днів… Жодна людина ще так не проводила час! Я цілком виснажений, але не засну, поки всього вам не розповім. Тоді я піду спати. Але не переривайте мене, домовилися?

— Домовилися, — згодився спочатку Редактор, а тоді всі решта. Потому Мандрівник у Часі почав розказувати історію, яку я переповідаю нижче. Відкинувшись на спинку крісла, він спершу говорив утомленим голосом, але згодом трохи пожвавився. На жаль, я дуже гостро відчуваю, що за допомогою пера і чорнил не зможу передати цю розповідь такою, якою вона була насправді. Сподіваюся, ви читатимете уважно, але все-таки, читаючи, не зможете бачити чистого, щирого обличчя оповідача, освітленого невеличкою лампою, не почуєте його інтонації. Ви не знатимете, як його вираз змінювався протягом розповіді. Більшість із нас, слухачів, сиділи в темряві, тому що свічки в кімнаті для куріння не були запалені, і освітлені були тільки обличчя Журналіста й ноги Мовчазного Бороданя нижче колін. Спочатку ми час від часу перезирались, але потім припинили і дивилися тільки на Мандрівника у Часі.

III

Минулого четверга я розповідав декому з вас про Машину Часу і, хоча вона ще не була завершена, навіть показував її в лабораторії. Вона й зараз стоїть там, але тепер вона трохи роз’їжджена. Один із брусків зі слонової кістки зламався, а латунна перекладина погнулася, але в цілому вона у непоганому стані. Я мав закінчити її в п’ятницю, та коли майже зібрав, то побачив, що один нікелевий брусок рівно на дюйм коротший, ніж потрібно, отож мені довелося виготовляти новий, тому машина була готова тільки сьогодні вранці. Таким чином десяту годину ранку сьогоднішнього дня можна вважати часом створення першої у світі Машини Часу. Я востаннє обстежив її, ще раз перевірив усі гвинти, змастив кварцовий стержень і сів у сидіння. Думаю, що самогубцеві, який тримає біля скроні пістолет, так само цікаво, що буде далі, як тоді було мені. Однією рукою я взявся за ту ручку, яка запускає машину, другою — за ту, що зупиняє. Я натиснув першу ручку і майже відразу другу. Мені здалося, що мене ніби прокрутило, було кошмарне відчуття падіння, але, роззирнувшись, я побачив, що й досі в тій-таки лабораторії, і все як було. Що-небудь відбувалося? В голові навіть промайнула підозра, що мій розум мене підвів. Але тоді я звернув увагу на годинник. За мить (як мені здавалося) до того він показував кілька хвилин по десятій, а тепер виявилося майже пів на четверту!

Я набрав у легені повітря, стиснув зуби, схопився обома руками за ручку — і вирушив. Лабораторія почала затьмарюватись і потемніла. Міс Вотчет увійшла в кімнату і вийшла крізь двері в сад, мене вона не бачила. Я гадаю, що вона перетнула кімнату десь за хвилину, але мені здавалося, що вона пролетіла зі швидкістю снаряда. Я натиснув на ручку до упору. Ніч запала так, ніби хтось просто вимкнув лампу, а за мить уже був наступний день. Лабораторія ставала дедалі тьмянішою і невиразнішою. Настала ніч, тоді знову день, знову ніч, знову день, все швидше і швидше. У вухах гудів вихор шереху, і мене охопило якесь дивне оніміле збентеження.

Боюся, що не зможу описати своєрідні відчуття, які виникають під час подорожі в часі. Можу тільки сказати, що вони надзвичайно неприємні. Це нагадує американські гірки — відчуття безпомічного польоту сторчголов! У мене було таке саме панічне передчуття неминучого падіння. Я рухався дедалі швидше, зміна дня і ночі була схожою на помахи чорних крил. Тьмяні обриси лабораторії вже взагалі зникли з-перед очей, і тепер я бачив перед собою сонце, яке швидко стрибало по небі, щохвилини позначаючи день. Я вирішив, що будівлю, напевно, знесли, отож тепер я опинився просто неба. Мені здалося, що я невиразно побачив риштування, проте летів уже занадто швидко для того, щоб помічати рухливі речі.

Найповільніший слимак проносився повз мене з неймовірною прудкістю. Переміна світла і темряви переросла у мерехтіння, яке дуже втомлювало очі. В уривчастій темряві я побачив, як місяць швидко змінює фази — від нового до повного, і помітив, як рухаються зірки. Я досі набирав швидкість, і тепер пульсація дня й ночі перетворилася на безперервну сірість; небо набуло чудового темно-синього кольору, схожого на ясний колір небосхилу в той час, коли починаються сутінки. Ривки сонця переросли у суцільну вогняну смугу, блискучу арку на тлі неба, а місяць утворював трохи блідішу дугу, яка невпинно гойдалася. Зірок я майже зовсім не бачив, тільки час від часу на синьому небі мерехтіло яскраве півколо.

Усе навколо було туманним і розмитим. Я досі перебував на схилі, де зараз стоїть цей будинок, наді мною височів похмурий сірий пагорб. Дерева росли та змінювались, як клуби диму. То коричневі, то зелені, вони виростали, збільшувалися, тремтіли і зникали. Я бачив гарні, але невиразні величезні будівлі, вони зростали і зникали, як сон. Здавалося, що земна поверхня змінилася — вони танула та пливла перед моїми очима. Стрілки циферблату, який показував мою швидкість, крутилися дедалі швидше. Я помітив, що сонячна смуга прокочувалася від однієї точки сонцестояння до іншої за хвилину або навіть менше, отже, я минав понад рік за хвилину. Щохвилини випадав сніг, танув, і все швидко покривалося яскравою весняною зеленню.

Неприємні відчуття, які були на початку подорожі, тепер трохи послабились. Їх нарешті змінило якесь істеричне збудження. Я помітив, що машина незграбно гойдається, але не розумів, що це за несправність. Однак я був занадто схвильований, щоб звертати на це увагу, і в пориві божевілля, що наростало в мені, цілковито віддався майбутньому. Спочатку я майже не думав про те, щоб зупинитися, — не міг