Читати книгу - "Якщо на землі є пекло"

— Ще одну. Дякую, Вальтер. А гостям?

Вони непитущі.

— Гаразд. Тоді нагодуй їх обідом.

— Вони щойно пообідали. Це чехи із команди тишлярів,— пояснив Вальтер.

— Бачу, що чехи, не сліпий, слава богу,— відповів кюхефюрер і повернувся до Карела, у якого на рукаві пістрявіла шовкова пов’язка капо: — Скільки в твоїй бригаді теслярів?

— Двадцять вісім, гер кюхефюрер,— доповів Карел, скочивши на ноги і клацнувши підборами.

— Не клацай, це мене дратує. В неофіційній обстановці формальності ні до чого,— в’яло промимрив.

Від жари й вина він геть розморився і поглядав на них з добродушністю безтурботного п’яниці, який після чималої дози спиртного дивиться на довколишній світ ласкаво, з дитячим захопленням, готовий пробачити всім будь-які гріхи. Бурячково-червоний ніс, мішки під очима і очі алкоголіка видавали в ньому стійкого шанувальника Бахуса. Кюхефюреру було вже років за п’ятдесят. Він був шпакуватий, товстий, занадто брезклий і млявий як для свого віку. Очевидно, його кар’єра не вдалася, оскільки звання обершарфюрера, тобто фельдфебеля СС, в такому віці — явище рідкісне. Як правило, обершарфюрерами ставали дев’ятнадцятирічні есесівці після навчання в спеціальній школі, куди набирали юних фашистів із загонів гітлер-югенда. Але щоб на шостому десятку літ дослужитися до фельдфебеля — таке траплялося рідко. Та й не часто можна було здибати закінченого алкоголіка в есесівському мундирі, особливо — при виконанні службових обов’язків. Все це дуже здивувало Володю, а панібратське ставлення кюхефюрера насторожувало, здавалось підозрілим. «Добре, що ми з Жорою одягли куртки з чеськими вінкелями»,— подумав Володя, позираючи на кюхефюрера, який якраз дивився на його вінкель.

— Чехи... Та-а-к, люблю чехів, непогані хлопці,— промимрив кюхефюрер з відвертістю п’яного, який освідчуєть- ся в своїй любові першому-ліпшому зустрічному. І звернувся до Карела: — Як тебе звати?

— Карел.

— Ось що, Карел. Я видаватиму вам цулягу — на всіх двадцять вісім чоловік. Тобі особисто даватиму ще дещо — продуктами будеш забезпечений, як бог. А ти мені теж дещо зробиш. Правда ж?

— Яволь, гер кюхефюрер!

— Чудово. Спершу на кухні. Нема ж ніякого обладнання: ні столів, ні шаф, ніяких пристосувань, а про якісь механізми й говорити нічого — хоч вішайся. Як працювати? Правда, робочих рук вистачає, але ж робітники — це ще не все. До того ж усі вони злодії. Краще зменшити їх кількість за рахунок механізації і кращого обладнання. А що ж казати про овочесховище? Нема навіть жолобів для засипання картоплі. З машин картоплю кидаємо лопатами прямо в підвал на цемент, картопля б’ється, псується. Хіба це порядок? І головне — нікого це не обходить, усе повинен робити я. А в мене що — десять рук і дві голови? поскаржився розімлілий кюхефюрер.

— Так, правду кажете, гер кюхефюрер. Годувати такий табір — хіба це жарти? — поспівчував Карел.

— Ти мене зрозумів, капо. Приємно мати справу з розумною людиною. Отже, сьогодні ж приступайте до роботи, а я, ясна річ, у боргу не залишусь,— відразу ж пожвавився кюхефюрер.

— Мушу вас засмутити, гер кюхефюрер. Ми повинні терміново закінчити тринадцятий барак, а потім обладнуватимемо псарню. Це наказ лагерфюрера,— сказав Карел.

— Ох, знову собаки... Собаки, звичайно, річ непогана, але чи можна собаками виграти війну? — саркастично усміхнувся кюхефюрер.

Володя та його друзі просто не повірили своїм вухам, бо ж не сподівалися почути таке від есесівця. А тим часом кюхефюрер продовжував:

— Ці собаки мені в печінках сидять — я повинен день і ніч сушити собі мізки, чим і як їх годувати. М’ясо давай найкраще і найсвіжіше, раціон міняй майже щодня. Адже це собаки найкращої німецької породи! І все повинен робити я. А якийсь вискочень собачий фюрер Зеєбом намагається мною командувати... Вальтер, налий-но ще скляночку...

— Гер кюхефюрер, сьогодні я мав розмову з лагерфюрером, і він мені сказав, що після псарні буде інша робота. Можливо, він мав на увазі якраз ваше кухонне господарство? — спробував утішити його Карел.

— Голубе мій, знаю я його плани — почне будувати собі нову віллу. Йому однієї, бачте, замало. Ох, бог буде свідком, незабаром усі ці вілли разом із собачими фюрерами та собаками полетять до чортів собачих, донерветер,— сказав, геть сп’янілий. І, варнякаючи, звернувся до Вальтера: — До тебе маю претензію: я ж тебе люблю, а ти, негідник, зловживаєш цим — не робиш ну нічогісінько, просто валяєш дурня. Хіба можна перетворювати кухню на бордель? Коли б я не прийшов — завжди застаю біля кухні сонмище «мусульманів». Унадились. Якщо лагерфюрер побачить, зніме з нас обох шкуру! Мені теж шкода «мусульманів», але хіба я винний, що вони дохнуть? Якого біса притарабанились у табір? Я вас сюди запрошував? Вальтер, наказую покінчити з цим свинством — киями порозганяти зброд! І щоб я не псував собі нерви...

Володя нетерпляче позирав на Карела — надто вже затягнулась ця аудієнція. А там — робота, дорога кожна хвилина! Та й товариші ж чекають, мабуть, нервують, та ще й голодні. А тут слухай п’яні теревені есесівського «добрячка»... Карел зрозумів його погляди і почав дякувати шефові кухні, обіцяючи, що найближчим часом при першій же можливості займеться його господарством і зробить усе, що треба.

— Хвилиночку, капо, я відмічу собі для пам’яті дещо і розпоряджусь. Вальтер, поклич мені Гришеньку,— наказав кюхефюрер.

У його німецькій мові дивним дисонансом прозвучало російське ім’я «Гришенька», сказане без найменшого акценту.

Володя з Жорою ще більше здивувалися, коли через хвилину в кімнату, радісно підстрибуючи, вбіг п’ятнадцятилітній, рожевощокий пустунчик — чистенький, вгодований, сяючий, гарненький, схожий більше на дівчинку, ніж на хлопчика. На чорному вінкелі, що означало «саботажник», літера «R» — тобто росіянин. А номер «сто п’ятдесят тисяч» свідчив про те,