Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Цорн дивився прямо в обличчя Престо, ласкаво посміхаючись, але не сміючись, що дуже здивувало Престо. Цорн, очевидно, вмів прекрасно володіти собою.
— А чому б і ні? — відповів Престо запитанням на запитання.
Цорн зробив паузу, посміхнувся ще ширше, відкривши чудові білі довгі зуби, і сказав:
— А ви можете поручитися, що ваші поклонники не вчинять наді мною суду Лінча?
Престо посміхнувся в свою чергу і мало не проговорився про вчорашню відвідувачку.
— І справа не тільки в цьому, — говорив Цорн. — Я сам не певен, чи маю право зробити над вами метаморфозу.
«Невистачає ще того, щоб Цорн відмовився!» з хвилюванням подумав Престо і сказав:
— Але ж ви робите їх десятками!
Тоніо хвилювався і був надзвичайно смішний. Але Цорн, як і досі, тільки посміхався. Залізна людина!
— Я тут пробув усього кілька годин, — додав Тоніо, — а вже бачив стільки товаришів по нещастю…
— Так, але ви становите виняток. Виняток навіть у моїй, трохи незвичайній практиці,— заперечив Цорн. — Для всіх моїх пацієнтів їх фізична ненормальність є лише сумною побічною обставиною. Вона позбавляє їх багато чого, не даючи нічого ні їм, ні суспільству. Вони нічого не втрачають, а виграють усе. Зовсім інша справа з вами. Ваша зовнішність нерозривно зв’язана з вашою творчістю, з вашими публічними виступами…
«І він про те саме!» з досадою подумав Престо і крикнув:
— Я не раб публіки!
— Звичайно, ви вільний американський громадянин, — відповів Цорн. — Але я зараз кажу не про вас, а про себе. Згодьтеся, що ви — зовсім виключне явище природи, як неповторний твір мистецтва… Ви бачили химер на паризькому соборі Нотр-Дам? Вони дуже потворні, і разом з тим у них своєрідна краса. Що сказали б про людину, яка б розбила химери і на їх місце поставила благообразних херувимів? Хіба не називали б їі вандалом і варваром? Історія ніколи не простила б їй цього. Ця людина зганьбила б своє ім’я. Я не хочу, щоб це було моє ім’я… Боюсь, що ви й самі не обдумали до кінця всіх можливих наслідків вашого наміру… Ви знаєте, що моя лікарська практика — мій життєвий базис. Але я готовий відмовитись од гонорару і повернути вам його, щоб тільки не брати на себе такої величезної відповідальності.
— Значить, ви відмовляєтеся змінити мою зовнішність? — ослаблим голосом спитав Престо. В цю хвилину він здавався глибоко нещасним. Невже всі його мрії про нове життя в новому тілі, про особисте щастя загинуть?
Але не пригнічений вигляд розжалобив Цорна. його взагалі навряд чи можна було розжалобити. Цорн зовсім не збирався відпускати такого вигідного пацієнта. Проте це справді був трудний випадок у його практиці. Безсумнівно, перевтілення Престо викличе шум у всьому світі. Звичайно, Цорна не покарають судом Лінча. Але можливо, що газети лаятимуть його, і ще невідомо, чи буде це для нього новою рекламою, чи, може, пошкодить практиці. Та й зайва реклама була небажана для Цорна. Він мав достатню практику, залучаючи клієнтуру з найзаможніших класів. Широка публіка про нього мало знала, представники влади не цікавились ним, і це було йому тільки на руку: розголос міг викликати небажану увагу медичних організацій, і тоді хто знає, чим усе це закінчиться! В кращому випадку — збитками, набагато більшими, ніж гонорар Престо, необхідними для того, щоб погасити весь цей шум і зам’яти справу. Через те він хотів, як тільки можна, гарантувати себе і навіть установив у кабінеті апарат, що записував на валок розмову з Престо. При потребі Цорн міг довести, що він зробив усе можливе, що він сам вперто відмовляв Престо.
Цорн розвів руками і сказав:
— Ваша потворність — така сама хвороба, як і всяка інша. І тому як лікар я не маю права відмовити вам у лікарській допомозі. — Цю і наступні фрази він сказав особливо голосно і виразно. — Це дуже складний конфлікт і найкращим виходом з нього може бути ваша добровільна відмова од свого наміру. Тому я можу лише просити вас, дуже просити відмовитись од свого наміру. Обдумайте ще раз усе як слід. Почекаймо день-два. І якщо ви вирішите…
— Я вирішив твердо! — вигукнув Престо. — І два дні не змінять мого наміру.
Цорн зітхнув, ще раз розвів руками.
— Ну що ж! Цим самим ви берете всю відповідальність на себе. — І вже іншим тоном, як лікар, він спитав Тоніо: — На що ви скаржитесь, містер Престо?
— На долю.
Цорн, з виглядом людини, яка все розуміє, мовчки співчутливо кивнув головою і сказав:
— Доля для нас, сучасних людей, всього тільки закон причинності. Тому ми більше не блаїаємо долю. Ми скручуємо її в баранячий ріг… Ви — останній хворий. Прийом у мене закінчився. Ходімо в парк і там поговоримо, — додав він, глянувши на годинник.
ВСЕ ТЕЧЕ…Престо і Цорн ішли доріжкою, посипаною жовтим піском, прямуючи в найдальшу частину парку.
— Отже, ви скаржитесь на долю? — повторив Цорн.
— Так, — палко відповів Престо. — Чому одна людина народжується красивою, а інша потворною? І ця потворність, мов прокляття, мов печать Каїна, незмінна, якщо не брати до уваги повільної зміни за віком від дитинства до старості?
Цорн похитав головою:
— Ви не праві. Ви зовсім не праві! Не тільки наше обличчя, але форма всього нашого тіла не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв», після закриття браузера.