Читати книгу - "День попелу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Із забобонності Ньєман не хотів повертатися до машини, щоб відігрітися. Це ніби означало би визнати, що Івана не прийде. Це означало б кинути її на поталу ночі та смерті.
Він проскочив під сигнальною стрічкою і зайшов до каплиці. Та не знайшов там жодної розради. Навпаки. Поснула брила жаху, яку спробуй тільки розбуди.
Раптом телефон завібрував, і Ньєман підскочив, наче між уламків прослизнула гадюка.
Це була всього-на-всього Деснос.
— Знайшли ваше тіло, — бовкнула вона без жодних преамбул.
— Яке тіло?
— Того вашого типа, Марселя. Кадр, про якого говорила ваша агентка під прикриттям.
Від цих слів Ньєману стало зле: Івана ніколи не була агенткою. Та й прикриття її, можливо, також ніколи не було.
— Де?
— Трохи нижче від витоку Лаухенбахрунца, це струмок, який...
— Я знаю.
— Он як?
— Ти там?
— Я в дорозі. Надіслати вам координати GPS?
— Кажу ж, я знаю.
— Ви де?
— У каплиці. Скоро буду.
Флік побіг до машини. Ця знахідка подіяла наче люк, який розчахнувся під його ногами. Отже, труп із відрізаними пальцями та пошматованими яснами, задушений власними кишками, таки існував. А з цього випливало, що Івана була у пастці в общині фанатиків-убивць, і собі настраханих поверненням «звіра». Das Biest.
Треба було негайно її забрати, поки ці психи не звели з нею рахунки. Водночас Ньєман досі сумнівався. Перейти в наступ цієї ночі означало знищити всі їхні шанси, й Іванині теж, відшукати правду.
Він вирішив на користь останньої відстрочки — поїхати туди, де знайшли труп, сподіваючись, що Івана тим часом дасть про себе знати...
Ньєман знав Лаухенбахрунц, одну з річечок, які витікають із озера Лаух на висоті понад 1200 метрів. Посланці сховали тіло своєї жертви нагорі в надії, що сніг укриє труп до наступної весни.
Ньєман промчав уздовж виноградників, тоді звернув на трасу D-430 через долину Ґебвіллера й попрямував угору, до гірськолижного курорту Маркштайн. Довкола двома непроникними стінами височіли ялини. На їхніх чорних верхівках білів перший сніг, який переливався в місячному сяйві, немов перламутр.
Дорога вилася дедалі вище. Час від часу Ньєман кидав погляд на пасажирське вікно, в якому відображалося його лице, бліде, як у привида, поцятковане синюватими плямками снігу. До видовища додавалися й дерева, які мелькали його обличчям, наче швидкі мазки пензля.
Посланців погубить їхня віра. Краще б вони сховали труп на своїх землях, тоді його ніхто б не знайшов. Але це було святотатство. Світська падаль...
Ньєман не міг ручатися за логічність своїх думок, але коли ситуація ставала катастрофічною, він почувався у своїй тарілці. Смерть і насильство на всіх поверхах, батечку, і все так само прямісінько в пекло.
Нарешті чорно-білий краєвид поступився місцем крижаним блакитним променям. Знайомі зблиски, у світлі яких він бачив і будівлі османського періоду, і закинуті склади, і безлюдні набережні, і похмурі ліси... Прожектори крюшо смугували трасу, з кожним променем роблячи її все більш нереальною.
Жандарми оточували периметр, обмотуючи ялинки сигнальною стрічкою, наче гігантські стручки спаржі. Хлопці ще довго пригадуватимуть цей листопад.
Ньєман припаркувався на узбіччі за п’ятдесят метрів попереду від місця подій і мусив показати посвідчення — тут було чимало нових облич. Він ковзнув між дерев і спустився до річки. Ліс неначе бився в конвульсіях. Той самий вітер. А ще — завивання течії, яке наростало, мов сейсмічна хвиля.
На березі на нього чекала Деснос в оточенні жандармів і співробітників похоронної служби, які досі нічого не торкалися. Неймовірна сцена. Після холодної синяви прожекторів це було повернення до самої суті пітьми кольору пляшкового скла, яка розтікалася поміж скель і дерев, наче загадкове, важке, повільне, оксамитове чорнило.
Труп лежав у воді горілиць, притиснутий до берега течією поміж пучками трави й порослого мохом каміння. Голова застрягла в скелястій ущелині, тіло ж без упину хиталося на хвилях, а кишки колихалися на поверхні, розгортаючись за течією.
Ньєман подивився на обличчя, роздуте від кількох годин у воді. Мабуть, посланці сховали труп вище, на пагорбі, але він зісковзнув у річку. Флік став на коліна й помацав руки Марселя під крижаними брижами: жодного пальця. Розсунув губи: жодного зуба.
Ньєман встав і обвів поглядом річку. Околиці вже обшукували жандарми. Він подумав про метод равлика Деснос, але був не час приколюватись.
Флік відійшов від гурту й зробив кілька кроків, вивертаючи ноги на скелях. Івана. Він не відчував великого співчуття до Марселя, якого не знав, але від думки про його слов’яночку в руках таких виродків у нього підкошувалися ноги. Невже її теж знайдуть У річці?
За його спиною покотилося й плюснуло в річку кілька камінців: підійшла Деснос. Перед очима Ньємана спалахнула картина тортур над Марселем. Стодола, освітлена лампочкою. Посланці, серйозні, як папи римські, орудують кліщами та секаторами...
— Скільки тут загонів?
— Три. Якщо потрібно більше, треба поговорити зі Шніцлером.
— Забирай всіх і їдемо вламуватись до посланців.
— Навіщо?
— Знайти Івану.
— Кого?
— Мою напарницю. Вона зникла.
— Але... а як же Марсель?
— Та срати мені на Марселя! У пріоритеті живі. Тебе хіба не вчили цього у школі для жандармів?
66
Івана думала, що цистерна заповниться швидше. А можливо, просто інакше сприймала час.
У кожному разі, вона досі дихала. Їй вдалося виплутатися з ізострічки — така собі перемога — і встати, щоби відтермінувати втоплення. Вона кілька разів вирубалась — відхідняки від наркоти посланців. Засинала на кілька секунд чи навіть хвилин, яких вистачало, аби прокинутися з повним ротом сусла.
Тепер рідина сягала їй до талії. Ноги замерзли, й Івана знову вирубалася, але відразу приходила до тями та вставала, спираючись на стінку чана.
Від утоми або з розпачу Івана вже навіть не мала сил лютувати. Налаштована водночас і стоїчно, і фаталістично, вона все-таки намагалася хоч трохи поміркувати, як урятуватись. Юшка все піднімалась і піднімалась у нав’язливому ритмі насоса по той бік стінки...
Звісно, вона шукала якийсь люк, якийсь вихід у межах досяжності. Нічого не знайшла, окрім отвору клапана, надійно прикрученого до чана, і недосяжного отвору на самому верху.
Відчувши, як кубічні метри піднімають її, Івана подумала, що нарешті знайшла вихід. Треба було просто попливти, чи принаймні триматися на поверхні, поки рівень не досягне верху і не дозволить їй просковзнути в отвір.
Але сусло було таке густе, схоже на золотисте болото, що доводилось докладати великих
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День попелу», після закриття браузера.