Читати книгу - "Сфера"

— Гаразд, — сказав Піт. — Отже, все. Повернешся на робоче місце, почуєш перший дзвін. Сьогодні до кінця дня спробуй пройти якнайбільше, ну, перших п’ять сотень. Добре?

— Добре.

— Ага, ще таке, на робочому місці у тебе ще один монітор. Іноді запитання супроводжуватимуть зображення. Їх небагато, мінімум, бо знаємо, що тобі треба зосередитися.

Коли Мей повернулася на робоче місце, то побачила на столі новий монітор, уже п’ятий, його поставили праворуч від монітора з питаннями від нубів. Мала ще кілька хвилин до першої години, тож заходилася тестувати систему. Пролунав перший дзвін, вона кивнула. Жіночий голос, схожий на голос дикторки останніх новин, запитав:

— Під час відпустки ти хотіла б розслабитися на пляжі, у розкішному готелі чи вирушити шукати пригод, наприклад сплавлятися на плоту гірськими річками?

Мей відповіла:

— Шукати пригод.

Вдарив дзвін, тихо й мелодійно.

— Дякую. А яких саме пригод? — запитав голос.

— Сплав на плоту гірськими річками, — відповіла Мей.

Знову удар невеликого дзвону. Мей кивнула.

— Дякую, сплав на плоту гірськими річками. А ти хотіла б вирушити у багатоденну подорож з ночівлями чи в одноденну?

Мей підвела голову і побачила, що решта членів ланки вже повернулися з обіду і сідали за столи. Була 12:58.

— Багатоденну, — сказала вона.

Знову удар дзвону. Мей кивнула.

— Дякую. Як щодо подорожі вздовж Великого каньйону?

— З усмішкою.

Легенько вдарив дзвін. Мей кивнула.

— Дякую. Ти готова заплатити тисячу двісті доларів за тижневу подорож Великим каньйоном.

— Фіолетово, — відповіла, підвела голову і побачила, що Джаред заліз на стілець.

— Потік відкритий! — зарепетував він.

Майже одразу з’явилося дванадцять запитів клієнтів. Мей відповіла, перший отримав дев’яносто два бали, надіслала повторний запитальник, бал зріс до дев’яноста семи. Відповіла на наступні два запити, середній рейтинг — дев’яносто шість.

— Мей.

Жіночий голос. Озирнулася, подумала, що то, може, Рената. Нікого.

— Мей.

Зрозуміла, що це її власний голос, підказка, на яку вона погодилася. Голос гучніший, ніж вона очікувала, гучніший, ніж запитання чи удар дзвону, проте він був спокусливий, бентежний. Стишила гучність у навушниках і знову почула:

— Мей.

Тепер, стишившись, голос уже видавався не таким звабливим, і вона дала попередню гучність.

— Мей.

Це був її голос, Мей знала, але лунав якось так, ніби промовляла не вона, а хтось старший і розумніший. Їй спало на думку, що якби вона мала сестру, старшу сестру, яка побачила більше у житті, то її голос саме так і звучав би.

— Мей, — знову пролунало.

Той голос, здавалося, підносив Мей угору і несамовито нею кружляв. Щоразу, коли його чула, серце починало калатати.

— Мей.

— Так? — нарешті сказала вона.

Але нічого не сталося. Голос не запрограмований відповідати на запитання. А їй не сказали, що робити. Спробувала кивнути.

— Дякую, Мей, — промовив її голос, і тихо вдарив дзвін.

— Чи згодна ти заплатити тисячу двісті доларів за тижневу подорож Великим каньйоном? — знову запитав перший голос.

— Так.

Тихо вдарив дзвін.

Пристосувалася досить швидко. Перший день здолала шістсот п’ятдесят два запитання, і одразу надійшли вітальні повідомлення від Піта Раміреса, Дена та Джареда. Сповнена сил та бажання справити на них іще сильніше враження, наступного дня відповіла на вісімсот двадцять запитань, а через день — на дев’ятсот дев’яносто одне. Було зовсім неважко, і похвали допомагали. Піт розповідав, які вдячні клієнти за її внесок, за щирість і проникливість. Її успіх у програмі легко дозволив залучити до опитування інших членів її ланки, тож під кінець другого тижня вже з десяток співробітників у залі поряд із Мей теж відповідали на запитання. Минув цілий день, поки вона звикла, що стільки людей так часто махають головами — і кожен по-своєму, дехто сіпав зненацька, як той птах, а інші повільніше, — але невдовзі це стало такою ж нормою, як і друкування за кожним столом і блимання моніторів. Іноді складалося дивовижне враження, наче стадо голів киває в унісон, нібито якась спільна для всіх музика лунає у їхніх головах.

Додаткове навантаження зі «СфероОпитування» допомагало Мей відволікатися від думок про Кальдена, який досі їй так і не зателефонував і жодного разу не відповів на її дзвінок. Перестала йому телефонувати вже за два дні і вирішила не згадувати про нього у товаристві Енні чи когось іще. Її думки про нього крутилися по тому ж колу, що й після їхньої першої зустрічі у цирку. Спочатку його недоступність інтригувала і навіть видавалася чимсь свіженьким. Але за три дні вже скидалася на підліткове викаблучування. На четвертий день Мей втомилася від цієї гри. Тільки несерйозна людина може так щезати. Він несерйозний у своєму ставленні до неї і до її почуття. Щоразу, коли були разом, він показував надзвичайну чуйність, але у розлуці його відсутність, себто цілковита відсутність — хоча відсутність комунікації в такому місці як «Сфера» навіть уявити складно, — скидалася на таке собі насильство. Тому навіть попри те, що Кальден єдиний, до кого її по-справжньому пристрасно тяг-ло, Мей постановила покінчити з ним. Вона погодиться й на когось не такого прекрасного, аби лише він був доступний, знайомий, виявлюваний.

А тим часом Мей удосконалювалася у «СфероОпитуванні» і досягала успіхів. Оскільки всі дізналися, хто і на скільки запитань відповів, то у ланці запанувала здорова конкуренція, що тримала учасників опитування у легкому напруженні. Середня кількість відповідей Мей за день становила тисяча триста сорок п’ять, і цей результат поступався лише нубові на ім’я Себастьян, який сидів собі у кутку і ніколи не йшов на обід. А вона ще й досі отримувала купу запитань від нубів на четвертому моніторі, тому сердитися через своє друге місце не випадало. Особливо після того, як її «РівУч» весь місяць тримався на рівні тисяча дев’ятисотих місць, а Себастьян мав іще видряпатися на чотиритисячний поріг.

Увечері в середу захотіла дістатися тисяча восьмисотих, написавши коменти до сотні фоток і постів у «БіоСфері», аж віддалік побачила постать, яка прихилилася до одвірка в дальньому кінці залу. То був чоловік у смугастій триколірній сорочці, як і в Кальдена, коли вона його востаннє бачила. Зі схрещеними на грудях руками, голова схилена набік, немовби щось таке побачив незрозуміле, у що не міг повірити. Мей подумала, що це точно Кальден, уже й не дихала. Забувши, що варто було б привітатися холодніше, вона помахала рукою, і він помахав їй у відповідь, підійнявши руку ледь вище пояса.

— Мей, — у навушниках пролунав голос.

Постать розвернулася і зникла. Мей інстинктивно пішла до туалету, де вона вперше побачила Кальдена, але його там не було.

Коли повернулася до столу, на її місці хтось сидів. Френсіс.

— Я досі дуже шкодую, — сказав він.

Поглянула на нього. На густі брови, на ніс, що