Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

Звучить фантастично, тому в це твердження я не схильна вірити. Але якщо це все ж правда, тоді боги справді підтримують архонта та встановлені ним режим і форму правління, які мені досі здаються не зовсім чесними. Але свої думки я залишу при собі. Зрештою, якщо суспільство погоджується жити в тих умовах, які їм забезпечила влада, отже його все влаштовує. Хто я така, щоби пхати свого носа й висловлювати якесь незадоволення?

Книга настільки мене захопила, що я геть забула про присутність Софі. Дівчина лежала на краєчку мого ліжка й тихо дрімала. Гнати її з кімнати було б дикістю, тож натомість обережно вкрила ковдрою і влаштувалася поряд: ліжко велике, тут і чотири людини мали б де розкинутися. Продовжити знайомство з великим світом вирішила наступного дня, бо пізня година таки спокусила мене сном.

***
Найближчий ранок розпочався з появи гостей. Якщо бути точнішою – однієї незвичної гості.
Ми з Лідією після сніданку швидко привели себе до ладу та зійшли на перший поверх. Там спокійно чекали на Ейру, коли раптом вхідні двері не просто відчинилися, а розлетілися в різні сторони, впустивши до приміщення високу вродливу, витончену панну в компанії двох молодих чоловіків з чималим багажем. Незнайомка, мушу визнати, в моїх думках претендувала на звання "Міс Вишуканість". Бордова сукня з чорним корсетом і пишним низом просто ідеально підкреслювала її гострі вилиці під яскраво-карими, майже багряними, очима й довге глибокого чорного відтінку м’яке волосся, що рівними пасмами спадало на вузьку спину. Такі яскраві деталі образу різко контрастували з блідістю шкіри й додавали виразу обличчя рис холодної хижості. Довершували дорогий образ панянки невимовної краси прикраси з дорогоцінного каменю – ними були всіяні ледь не всі пальці на руках і тонка дівоча шия. А гострезні чорні нігті спершу сильно шокували, змусивши задуматись над тим, як узагалі з ними можна жити.

Та увага моя швидко перемкнулася на інше.

- Гей ти! – зухвале.

Я роззирнулася, намагаючись угледіти, кого кличе гостя.

- Так, я до тебе звертаюся, дівко, – чомусь, зловила погляд незнайомки на собі.

- Прошу, – відповіла сконфужено.

- Його Світлість дома?

Я кивнула. Здається, Рейван іще нікуди не йшов, хоча попередив про зайнятість.

- Чудово! Підготуй мою кімнату й повідом кухаря, що Алейна повернулася, нехай внесе відповідні правки до щоденного меню.

- Я… – в мене аж мову відняло від нахабності гості.

- Вона не служниця, Алейно, а гостя мого брата, тому май повагу, – почувся насмішкуватий голос Ейри, яка саме спускалася сходами в компанії Рейвана.

- Коханий! – кинулася дівчина до не надто щасливого господаря дому. - Ти так налякав мене своїм зникненням. Де ти був увесь цей час? Чому не попередив про від’їзд? Ми ледь власного весілля не пропустили!

- Коханий? – здивувалася Лідія.

- Весілля? – підтримала її я.

А серце тим часом пропустило удар. Мене чомусь накрило хвилею розчарування.

Ніби я глибоко всередині своєї душі сподівалася на щось.

- Привіт, Алейно. Не очікував побачити тебе у своєму...

- Рейване, любий, пробач, але я не потерплю в цьому домі інших жінок, окрім твоїх сестри та матері, – перебивши перевертня, скорчила невдоволену гримасу названа Алейною. - Потурбуйся, щоб твої гості якнайшвидше з'їхали звідси.

І після цих її слів у мені зародилася не лише бентега, а ще й страх. Невже нас із подругою справді виженуть? Я, звісно, не розраховувала до кінця своїх днів жити під дахом чужинця, користуючись його багатством і щедрістю. Однак планувала обжитися в новому місті й лише тоді шукати окреме гніздечко. Інакше вижити буде важко.

- Ти нас виженеш? – злякано вигукнула подруга.

- Так, – кивнула гостя.

- Ні, – суворо заперечив Рейван, злегка відсунувши від себе наречену, що так і горнулася до нього всім своїм ідеальним тілом.

Ні, я не заздрю. І ні, не ревную.

Ми з чоловіком зустрілися поглядами: мій, стурбований і його – впевнений, по-доброму усміхнений.

- Ніхто не покине цього будинку, доки я того не захочу, – додав геомор беззаперечно, не відводячи погляду від моїх очей.

- Тобто? – здивувалася Алейна, нахмуривши свої тонкі брови. - Ти ж не ставиш цих, – нас окинули зневажливим поглядом, - гостей вище за мене?

- Ні.

- От і чудово…

- Я ставлю їх нарівні.

Повисла недовга тиша, упродовж якої Алейна гіпнотизувала поглядом холодний вираз обличчя Рейвана. Зрештою, вона на мить заплющила очі, після чого натягнуто всміхнулася, промовивши:

- Гаразд. Не будемо сперечатися перед сторонніми особами.

- Радий це чути.

- Поговоримо краще потім наодинці.

- Хіба якщо в тебе знайдуться інші теми для розмов, бо ця навіть не обговорюється, – заявив категорично перевертень і продовжив спускатися сходами.

- Нічого не розумію. Що тут відбувається? Які пси його покусали? – тихо обурилася панночка Ейрі на вухо.

- Дівчата, двадцять хвилин – і я повернуся! – попередила нас сестра господаря дому, опісля зникнула на сходах із майбутньою родичкою.

- Чудово, я тоді злітаю на кухню, – попередила Лідія, перш ніж покинути нас із перевертнем наодинці.

- Рейване, ми можемо підшукати собі дім окремо. Ти не мусиш псувати свої стосунки з нареченою через…

- Вони зіпсувалися давно й безповоротно. Ще до того, як мої очі уздріли тебе.

Чоловік наблизився зовсім близько, обхопив мої знічені плечі своїми руками.

- Я однаково почуваюся зайвою.

- Не бери до уваги слова Алейни, – промовив лагідно. - Я гарантував тобі прихисток і допомогу, тож стримаю своє слово.

У грудях розлилося щось тепле і приємне. Наче промінь сонця освітив похмурий день і розбавив його лютий холод. І, хоч це, мабуть, було неправильним, я зраділа тому, що Рейван поставив мене вище слів своєї нареченої, нехай навіть колишньої (чи досі теперішньої – важко збагнути).