Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

64

Від сестри я пізніше дізналася, як усе було. Вона розповідала мені таким зверхнім тоном, ніби хотіла показати: ви тут дерете кирпу, а без нас ви ніхто! Рівно о дев’ятій Марчелло приїхав з головним лікарем невідомого відділення клініки, якого він особисто забрав з дому машиною. Нашу матір негайно перевезли швидкою до клініки в Каподімонте. «Там, – заявила Еліза, – вона почувається, як королева. Ми, родичі, можемо бути з нею, скільки забажається. Є ліжко і для татка, від ночуватиме з нею». І додала зневажливо: «Не хвилюйся, ми самі за все заплатимо». А останні слова прозвучали як погроза:

– Може, твій дружок ще не второпав, із ким має справу. То буде краще, якщо ти йому розтовкмачиш. І передай своїй зміюці Ліні: хай вона і розумна, але Марчелло теж змінився. Він вже не такий, яким був, коли з нею женихався! І не такий, як Мікеле, яким вона крутить, як їй забажається! Марчелло сказав: якщо вона хоч раз розкриє на мене рота, якщо образить перед усіма, як у лікарні, він її точно приб’є!

Я Лілі нічого не сказала і не хотіла навіть знати, через що вони посварилися з моєю сестрою. Але в наступні дні поводилася з нею привітніше, часто телефонувала, щоб висловити вдячність і показати, що я в боргу перед нею, що я її люблю і з нетерпінням чекаю, коли вона народить.

– Як справи, усе добре? – питала.

– Так.

– Ніяких змін?

– Куди там! Тобі сьогодні потрібна допомога?

– Ні, завтра, якщо зможеш.

То були напружені дні, коли до старих проблем додалися ще й нові. Кожна часточка мого тіла все ще перебувала в симбіозі з мініатюрним організмом Імми, я ні на мить не хотіла з нею розлучатися. Але й сумувала за Деде й Ельзою, а тому одного дня зателефонувала П’єтро, і він нарешті їх привіз. Ельза спершу вдавала, що дуже любить нову сестричку, але вистачило її ненадовго: уже за кілька годин вона почала кривитися: «Яка ж бридка вона в тебе вдалася!» А от Деде відразу захотіла показати, що з неї вийде набагато краща мама, аніж з мене. Тому мені доводилося постійно слідкувати за тим, щоб вона ненароком не впустила малу чи не втопила її у ванні.

У той час я потребувала допомоги, принаймні протягом перших днів, і треба сказати, що П’єтро мені її запропонував. Раніше, коли був моїм чоловіком, він ніколи особливо не переймався домашніми клопотами. Однак тепер, коли ми офіційно подали на розлучення, не міг покинути мене саму з трьома дітьми, серед яких новонароджена, і вирішив побути кілька днів. Але мені довелося його випровадити. І не тому, що його допомога була зайва, а тому, що за ті кілька годин, поки він пробув на Тассо, Ніно не давав мені спокою. Він тільки те й робив, що телефонував кожні півгодини й запитував, чи П’єтро вже поїхав і чи можна йому приїхати до себе додому без необхідності з ним зустрічатися. Звичайно, як тільки мій колишній чоловік поїхав, у Ніно відразу з’явилася купа невідкладних справ на роботі і в політичній діяльності, і я залишилася сама. Сама їздила по покупки, сама возила дітей до школи, сама їх забирала, якщо мала кілька вільних хвилин – щось почитувала чи пописувала, змушена залишати Імму на сусідку.

Але то були забавки. Складнішим виявилося знайти час, щоб відвідувати матір у клініці. Я не довіряла Міреллі: новонароджена дитина – то було для неї занадто. А тому я брала Імму з собою. Закутувала її потепліше, викликала таксі і їхала до Каподімонте, поки Деде з Ельзою були в школі.

Моїй матері стало краще. Звичайно, вона була ще слабка, і якщо хтось із дітей не навідувався до неї, вона починала хвилюватися й плакати. Крім того, їй доводилося постійно лежати, хоч раніше вона потроху ходила, іноді могла вийти з дому. Але, на мій погляд, ота показна розкіш приватної клініки її тішила. Відчуття, що з нею обходилися як із заможною синьйорою, стало для неї чимось на зразок забави, яка відволікала від хвороби. Разом із численними знеболювальними ліками те відчуття вводило її у майже ейфорійний стан. Їй подобалася велика, добре освітлена палата, матрац здавався дуже зручним, вона пишалася, що мала окрему ванну, просто в палаті. «Саме ванна, – підкреслювала вона, – не просто туалет!» І поривалася встати, щоб мені показати. А на додачу в неї була ще й нова внучка. Коли я приходила з Іммою і клала її поруч з нею, мати починала сюсюкати, раділа і стверджувала, що дитина їй усміхнулася, чого насправді не могло бути.

Але та увага до новонародженої тривала недовго. Вона заводила розмови про своє дитинство, юність. Згадувала, як їй було п’ять рочків, потім перескакувала на дванадцять, згодом – на чотирнадцять, і розповідала мені про своє тодішнє життя і колишніх подруг. Якось уранці вона сказала мені на діалекті: «Я змалечку знала, що всі помирають, завжди знала. Але мені ніколи не спадало на думку, що колись настане моя черга, навіть зараз мені не віриться». Іншого разу розсміялася якимось думкам і пробурмотіла: «Правильно робиш, що не хрестиш малу, то все дурниці. Я от знаю, що якщо зараз помру, то від мене нічого не залишиться, самі дрібні піщинки». Але в ті довгі години я й справді почувалася її улюбленою дочкою. Обіймаючи на прощання, вона, здавалося, хотіла проникнути в мене і залишитися всередині, як колись я була всередині неї. Коли вона була здоровою, мене дратували її дотики, а зараз було приємно.

65

Цікаво було спостерігати, як клініка за короткий час перетворилася на місце зустрічі старих і молодих нашого району.

Мій батько ночував із матір’ю. Кожного ранку я зустрічала його – неголеного, із переляканими очима. Ми віталися й розходилися, але я не вбачала в цьому нічого особливого. Ми завжди мало спілкувалися, інколи наше спілкування було теплим, часто – байдужим, кілька разів він ставав на мій бік у сварках із матір’ю. Але воно завжди було поверховим. Мати ставилася до нього по-різному, як їй було вигідно: або наголошувала на його авторитеті, або заганяла в куток, щоб він і слова не посмів вставити – особливо коли йшлося про мене, адже будувати й руйнувати моє життя мала право лише вона! Тепер, коли її життєва енергія майже зійшла нанівець, він не знав, як зі мною поводитися, та і я гадки не мала.