Читати книгу - "Правда про Росію, Астольф де Кюстін"

...(Петербурзька) Росія, ця міщанська Європа, сама тріскає всюди по швах й уважне вухо чує цей багатозначний тріск щохвилини й розуміє його жахливе значення» (р. 1880)... ми несподівано з наших державних надр, спочатку безкласових, а потім безцерковних — породимо антихриста...» (Бердяев: «К. Лєонтєв», Париж, В-во YMCA).

Автор відомих англомовних праць про Чінґісхана Міхаїл Правдін (Лондон) у травні 1955 року виголосив в «Амерікен Гавз» у Штутґарті доповідь на тему «Чи Росія — це Європа?»

У цій доповіді Правдін твердив, що москвичи не почували себе нікол и європейцями, вони до цього зовсім і нездатні. Вони ніколи й не думали стати європейцями, в них не було й немає найменшої охоти європеїзуватись. Європа була й залишилась їм по нині чужою. Характер москвинів упродовж сімох століть не змінився. Він і нині той, що був перед 700 роками. їхня духовна вдача така сама нині, як була колись за часів панування на ними «золотоординського хана». Як тоді, так і тепер, москвини без спротиву підлягають тому, хто над ними панує і ними володіє. Шанують своїх володарів, тремтять перед ними, й радо по-рабськи виконують їхні накази.

Однаково, чи за часів хана, чи за царів, чи сьогодні в час більшовизму, з його незмінною хансько-царською політикою під зміненою назвою, — завжди були в Росії пани-деспоти й работупий, терпеливий народ і завжди закривала себе московська сатрапія перед Європою та її культурою, Духовністю, економікою і стилем життя.

Політика сучасної, так званої, більшовицької Росії ні в чому не відрізняється від політики колишніх ханів: завоювати, панувати, царювати, визискувати й використовувати! Це стверджує історія царської і нинішньої більшовицької Росії...»

Це тим більше цікаво, оскільки вони були висловлені одночасно з появою «Листів» Кюстіна — того самого року Божого 1843-го!

5. ГОЛОС АМЕРИКАНСЬКОГО ПРОФЕСОРА

НАСАМКІНЕЦЬ СЛІД ЗГАДАТИ ПРО ПОГЛЯДИ ОДНОГО ДАВНЬОГО АМЕРИКАНСЬКОГО ІСТОРИКА АЛІСОНА НА ІМПЕРІАЛІЗМ МОСКВИ, ЯКІ ЦІЛКОВИТО ЗБІГАЮТЬСЯ З ДУМКАМИ КЮСТІНА.

У четвертому томі «Історії Європи» Арчібальда Алісона знаходимо таку надзвичайно виразну та яскраву характеристику московського ненажерливого гону до завоювань та здобувань, який триває й до наших днів:

«Хоч яку страшну силу дає Росії її безмежний простір, і території, і велика та швидко зростаюча кількість її підданих, проте вона ще страшніша завдяки їхньому військовому духові та слухняній вдачі, якою вони відзначаються. Пануюча пристрасть нації — це жадоба завоювань. Це гаряче бажання, яке палає в них з такою силою, з якою палає демократичне змагання у вільних державах Західної Європи, це є те незриме джерело, яке утримує їх у підданстві згідно із засадами їхніх верховодів, а водночас жбурляє їхню нагромаджену силу до безупинного походу на всі сусідні держави. Енергія народу така ж велика, як і територія, яку він заселяє, ніколи не витрачається на внутрішні дискусії. Внутрішні жалі, якими великими вони не були б, відступають у тінь перед жадобою нових загарбань чужих земель.

У завоюванні світу цей народ сподівається знайти компенсацію — та ще й більшу, ніж компенсацію за всі лиха його внутрішньої адміністрації. ...Кожний росіянин захоплюється вірою, що його країна одного дня має здобути світ, і ця віра — це головна причина, чому Росія останніми роками зробила такі кроки для її збільшення. Бажання здобування, жадоба збагачування належать до найміцніших природних притаманностей людської вдачі... Північ, зокрема, надається для осідку цієї хижацької жадоби і є джерелом, з якого йде затоп людства. Бо там водночас можна знайти силу, яка погрожує небезпекою; нужду, яка прагне багатства і нужденний ґрунт, який не дає їм нічого, крім меча до здобування. Найтемніший мужик в Росії захоплюється вірою, що його країні призначено здобувати світ. Жахлива боротьба 1812 року, важливі здобутки 1813 та 1814 років надзвичайно сприяли зросту цього природного прагнення. Похід через Німеччину, захоплення Парижу, скинення Наполеона поширили переконання в російській непереможності й надихнули їх жадобою національного піднесення, змішаного з особистою насолодою, яка творить головну підставу для бажання здобувати. Устрій та уряд Росії придумані спеціально для того, щоб підтримувати в усіх прошарках цей дух амбіції і направляти його на роздмухування почуття вищости (цієї) нації. (Archibald Allison: «History of Europe», New York, 1843, v. IV, p.9)

ПІСЛЯМОВА

Михайло Слабошпильський

КНИГА, ЩО ПЕРЕЖИЛА СВІЙ ЧАС

МАРКІЗ АСТОЛЬФ ДЕ КЮСТІН ПРО РОСІЙСЬКИЙ ДЕСПОТИЗМ БЕЗ ГРИМУ Й ПРО РОСІЙСЬКУ МЕНТАЛЬНІСТЬ.

Якщо викладені мною факти неправдиві, нехай їх одкидають; якщо зроблені мною висновки помилкові, нехай їх заперечують: немає нічого простішого; але якщо правда переважає в моєму творі, то дозвольте мені вважати, що я досяг своєї мети, яка полягала в тому, щоб показати недугу, розбудити здорові уми шукати ліки.

Астольф де Кюстін

Лише істина може спричинити такий гнів: якби всі подорожани світу об’єдналися для того, щоб написати, що Франція — країна, населена дурнями, то їхні книги викликали б у Парижі тільки сміх: для того, щоб поранити, удар повинен бути точний...

Амійо

Тяжкий вплив цієї книги на росіянина.

Голова схиляється на груди, й руки опускаються; і тяжко від того, що відчуваєш страшну правду, і досадно, що чужий доторкнувся до болючого місця...

Герцен

Я зневажаю вітчизну мою з голови до ніг — але мені прикро, якщо іноземець поділяє зі мною це почуття.

Пушкін

Цензурна історія світової літератури багата найнесподіванішими сюжетами, голосними іменами, назвами теологічних, історичних, політичних, філософських книг, а також творів красного письменства, що їх піддавали жорстокому остракізму і на них накладали сувору заборону. Незрідка їхніх авторів терзали в судах, де виносили суворі вердикти, якими авторів ставили до ганебного стовпа; бувало навіть, що їх страчували. Засуджені ж памфлети, трактати, нариси, романи, повісті, поеми надовго зникали з бібліотечних полиць у безвість.

Сьогодні навіть важко уявити, що такі славетні твори, як, скажімо, «Ареопагітика» Джона Мільтона, «Володар» Нікколо Маккіавеллі, «Вік розуму» Томаса Пейні чи священна книга народу кіче «Пополь-вух» зазнавали таких жорстоких переслідувань і потрібні були цілі століття, щоб вони посіли належне місце в скарбниці людського розуму й повернулися до університетських бібліотек. Ще більше подивування викликає сьогодні те, що в реєстрах заборонених були