Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

— Я піду мирно,— відповів Чарлі.

— Це добре, — і Дейзі вивела Чарлі з дому та замкнула його у задній частині поліційного фургону.

Поліція обшукала квартиру. В кімнатах нікого не було. В кінці коридору була маленька вільна спальня, в якій стояли кілька коробок із книжками й іграшковими машинками. Вони зазирнули туди, але нічого цікавого не знайшли.

Павук вилежувався на канапі у себе в кімнаті і ображався. Він вшився до спальні, коли Товстун Чарлі спустився відчинити двері. Павук не дуже добре давав раду з конфліктами. Коли доходило до конфронтації, він зазвичай зникав, і просто зараз Павук розумів, що настав час щезнути, але цього йому робити не хотілося.

Він не був певен, що відправити Розі додому — хороша ідея.

Йому хотілося (а Павук діяв виключно так, як йому хотілося — жодних «мушу» і «повинен» для нього не існувало) сказати Розі, що вона йому подобається. Подобається саме йому, Павуку. Хотілося сказати, що він не Товстун Чарлі. Що він був іншим. Власне, саме це проблемою й не було. Він міг, вклавши у свої слова достатньо переконливості, просто повідомити їй: «Насправді я Павук, брат Товстуна Чарлі, і тебе це влаштовує. Тебе це не турбує». Всесвіт трішечки підштовхнув би Розі, і вона змирилася б із цим, так само як щойно змирилась із тим, що їй треба піти додому. Вона не заперечувала б.

От тільки він знав, що десь у глибині душі вона таки заперечуватиме.

Людям не подобається, коли боги їх до чогось підштовхують. На позір може здаватись, що люди не проти, але глибоко-глибоко всередині, під поверхнею, вони відчувають, що їх підштовхують, і противляться цьому. Вони знають. Павук міг би наказати Розі відчувати радість від того, що відбувається, і вона раділа б, але ці відчуття були б несправжніми: ніби намальована на її обличчі усмішка, навіть якщо вона у всі можливі способи й віритиме, що ця усмішка справжня. В короткотерміновій перспективі (а дотепер Павук думав тільки на таку перспективу) це не мало б жодного значення, але в довготерміновій могло б лише викликати ускладнення. А Павукові не потрібна була якась розбурхана і розлючена істота, що глибоко в душі ненавиділа його, а зовні була спокійною, нормальною і схожою на ляльку. Йому потрібна була Розі.

А то була б не Розі.

Павук витріщався у вікно на чудовий водоспад і тропічне небо за ним, розмірковуючи, коли Товстун Чарлі повернеться і постукає в двері його кімнати. Сьогодні вранці в ресторані трапилось щось незбагненне, і Павук був певен, що його брат знає про це більше, ніж зізнається.

Через якусь часину Павуку набридло чекати, і він пошвендяв назад до квартири Чарлі. Там нікого не було. В домі панував безлад — так ніби тут усе перевернула догори дриґом професійна команда перевертачів. Павук виснував, що з високою долею ймовірності Чарлі сам влаштував тут такий гармидер, просто щоб продемонструвати, як його засмутило, що Павук переміг у бійці.

Він визирнув із вікна. Надворі була запаркована патрульна машина, а поруч — чорний поліційний фургон. Поки він дивився, машини поїхали.

Він зробив собі тост, намастив його маслом і з'їв. Тоді пройшовся квартирою, ретельно зашторюючи всі вікна.

Задзвенів дверний дзвінок. Павук зашторив останнє вікно, а тоді спустився.

Він прочинив двері, і там на нього дивилася Розі. Вигляд у неї був трохи причмелений. Він подивився на неї.

— Ну? Ти запросиш мене зайти?

— Так, звісно, заходь.

— Що трапилось? — спитала вона, піднімаючись сходами.— Тут ніби був землетрус.

— Он як?

— Чого ти сидиш у темряві?— і вона підійшла до вікна, щоб відсунути штори.

— Не роби цього! Хай буде заштореним.

— Ти чогось боїшся?

Павук втупився у вікно.

— Птахів,— зрештою зізнався він.

— Але ж пташки — наші друзі,— зауважила Розі тоном, яким розмовляють із маленькими дітьми.

— Птахи,— відказав Павук,— останні з динозаврів. Крихітні велоцираптори з крилами. Вони пожирають беззахисних вертлявих істот, горіхи, рибу й інших птахів. Де багато пташок, там нема комашок. Ти взагалі колись бачила, як їдять курчата? Вони можуть скидатися на невинних пухнастиків, але кажу тобі, це втілення зла.

— Я недавно бачила в новинах історію про пташку, яка врятувала чоловікові життя.

— Це не скасовує факту, що...

— То була ворона. Чи крук? Щось велике і чорне. Чоловік вилежувався на своєму моріжку перед домом у Каліфорнії, читав журнал, а тоді почув набридливе каркання: виявилось, що то крук, який намагається привернути його увагу. Він підвівся, придивився до дерева, на якому сидів птах, і виявилось, що під деревом готувалась до стрибка пума. Чоловік пішов до будинку. А якби крук його не попередив, то він став би пум'ячою їжею!

— Не думаю, що це типова для круків поведінка. Але в будь-якому разі, врятував там когось той крук чи ні, це не скасовує факту, що птахи тільки й чекають, щоб дістатись до мене.

— Точно, — Розі дуже очевидно намагалась не звучати так, ніби просто втішає його,— пташки тільки й чекають, щоб дістатись до тебе.

— Ага.

— І це тому, що...?

— Гм...

— Мусить бути якась причина,— наполягла Розі.— Ти ж не хочеш сказати, що велетенська кількість пташок просто вирішила вважати тебе комашкою без жодних на те причин?

— Я не думаю, що ти повіриш мені, якщо я скажу,— відказав Павук цілком щиро.

— Чарлі. Ти завжди був зі мною чесним. Тобто я завжди довіряла тобі. Якщо ти мені щось скажеш, я зроблю все можливе, щоб тобі повірити. Я дуже старатимусь. Я люблю тебе і я вірю в тебе. Чому б тобі не дозволити мені перевірити, зможу я тобі повірити чи ні?

Павук хвильку поміркував над цим, тоді простягнув руку і стиснув Розину долоню.

— Думаю, я мушу дещо тобі показати.

Він відвів її в кінець коридору. Вони зупинились перед дверима комірчини Чарлі.

— Там... Є дещо, що, як мені здається, пояснить все набагато краще за