Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

Відчайдушно хитаю головою. Зриваюся на видиху.

- Куди ми поїдемо? Тепер будеш відіграватися на маленьких дівчатках? Ти її життя теж знищиш? Заради чого? Заради дурної помсти? Не роби так, Захаре, не потрібно. Залиш нас. Ми добре жили без тебе. Давай відпустимо минуле і...

Не встигаю договорити. Захар різко хапає мене за руку і тягне до себе. Вибиває повітря з легень. Вільною рукою повзе вище. Стискає моє підборіддя, змушуючи дивитися прямо в очі.

А там на дні - чорна, липка безодня. Ось тепер страшно. Тілом прокочується хвиля паніки.

- Не роби цього з нами...

Він шумно втягує повітря, і пальці стискає сильніше. Було не боляче, але відчутно.

Тиша здається приголомшливою, навіть дихання завмирає. У його погляді немає ні тіні пом'якшення. Я розумію - прощення не буде.

- Збирай речі. Ми йдемо.

Пальці на моєму підборідді напружуються. Я відчуваю, як біль наростає. Раптом він відпускає мене. Потужна рука тремтить, немов не наважуючись довести задумане до кінця.

Робить крок убік, і я кидаюся слідом. Плювати на гордість чи образу. Нехай горить синім полум'ям.

- Захаре, зачекай... - чіпляюся тремтячими пальцями в ідеально випрасуваний піджак. Білецький тільки роздратовано скидає мою руку. Брова знову злітає. - Куди ти хочеш нас відвезти? Якщо мене не шкода, доньку пожалій! Що я їй скажу?

На словах про доньку здригається, кривиться, наче ляпас отримав. Очі, і без того злі, стають яскравішими.

- У мене є справи з партнером. Але бігати за тобою по всьому Лондону мені до біса не сподобалося. Поїдете зі мною.

Відступаю назад. Ні, це якийсь кошмарний сон.

Він продовжує:

- Давай, Юлю, оживай. Готель п'ять зірок - вважай, сімейна відпустка. Круто, так? Ти ж таке любиш, принцесо?

Не дочекавшись відповіді, виходить. Я зриваюся за ним. Від думки, що він залишиться з донькою наодинці, страх стікає по хребту.

Мої нерви натягуються, як канати.

Захар робить невпевнений крок у бік ліжка, потім застигає на місці. Він явно розгублений, хоч і намагається виглядати зібраним. Але я дивом помічаю дрібне тремтіння. Вбираю в себе.

Білецький заплющує очі. Намагаюся зрозуміти, що коїться у нього в голові, але все марно. Через кілька секунд на ідеально красивому обличчі знову з'являється маска абсолютного спокою. Він відступає назад, і прямує до дверей. Наостанок кидає:

- Вам вистачить двох годин на збори? - Я киваю у відповідь. - Ось і чудово.

********

- Готові?

Ні, звісно, не готові. І навряд чи коли-небудь будемо. Але що робити?

- Так...

Колишній чоловік нахабно вривається в номер. Донька, яка щойно мирно гралася з улюбленою іграшкою, раптом завмирає. В її очах - страх і настороженість. Маленькі плечики злегка тремтять.

Захар робить крок уперед. І я нервово ковтаю. Усередині немов ураган проноситься.

Перша зустріч батька з дочкою зім'ята, незручна. Захар пробує заговорити, але зайченя тільки киває і ховає погляд. Бідна моя дівчинка, вона явно злякалася.

Останні п'ять років я робила все, щоб моя дочка купалася в любові й обожнюванні. Намагалася щосили зберігати в її світі спокій і стабільність. Звичайно, вона боїться. Крихітка зовсім не звикла до різких поворотів, тим паче в присутності абсолютно чужої їй людини.

Її не заспокоїли ні мої на ходу складені історії про зустріч старого друга, ні розповіді про нову, куди більш захопливу подорож.

- Захаре... твоє обличчя... - шепочу. - Ти її лякаєш.

- А що з ним? Не такий вже я страшний, так?

Закочую очі. До чого дурні запитання? Він і сам знає, що гарний. Тільки ось на обличчі, як зазвичай, кам'яна маска. І погляд - дикий, лякаючий. Я розумію, він злиться, але нехай відіграється на мені, а не на ній.

Захар голосно видихає і повертається до виходу. Я підходжу до валізи, беру її, потім обережно ловлю ручку доньки. Її маленькі пальчики міцно стискаються навколо моєї долоні. Нахиляюся, цілую в маківку і шепочу, що все буде добре. Хоча сама не впевнена в цьому.

Білецький недбало забирає з моїх рук валізу. Я не заперечую - якщо йому так хочеться, будь ласка.

Ми виходимо з готелю. Холодний вітер пронизує до кісток, і я машинально поправляю капюшон на малій.

Біля входу в підземний паркінг зупиняюся. Озираюся навколо. Людей Білецького ніде не видно.

Нутрощі скручує тугим вузлом.

Так, виходить, він сам вирішив нас супроводжувати? Мало того, що увірвався в наше життя, змахнув усе під три чорти, так тепер ще й постійно буде поруч?

- Ми що, обов'язково маємо їхати в одній машині? - запитую з часткою роздратування. Це тортури, не інакше.

- Обов'язково.

Я беру доньку за руку і, похмуро, плетуся слідом. Захар прискорює крок, не обтяжуючи себе тим, щоб підлаштуватися під наш темп. Підходить до машини і відчиняє двері.