Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

Мартина Пушкаря 1658 р. до Сум та Охтирки повтікало найближче оточення ребеліянта: Іван Донець, Яків Барабаш, Яків Черніговець. Гетьман Іван Виговський зібрав війська поблизу Гадяча для походу на неслухняні слободи проти згаданих старшин та козаків, після чого в облогу були взяті прикордонні міста. Однак подальші події відвернули Виговського від виконання тих планів. Каральні акції на слободи влаштовував полтавський полковник Федір Жученко впродовж 1661—1662 рр., напевно виконуючи волю гетьмана Юрія Хмельницького. Та на 60-ті рр. стало зрозуміло, що слободи — нові населені пункти, і завданням для гетьманів було визнання їхньої юрисдикції щодо нових населених пунктів. Завдання, вочевидь, невдале.

Чугуївська невдача добре навчила московський уряд не надто довіряти бунтівливим українським переселенцям і, якщо є можливість, тим, хто виявляє свою лояльність і підданство, селити подалі від кордону. Велике переселення, цілий Чернігівський полк на чолі з полковником Іваном Дзинковським, з родинами і худобою 1652 р. було направлено за сотні верст до недобудованої фортеці Острогозьк на річці Тихій Сосні, хоча переселенців і могли оселити біля Недригайлова, що на Сумщині. Переселенці до Острогозька дуже швидко натрапили на велику проблему — воєводське правління. Конфлікти набували кумедних ознак, особливо що стосується корупції і задобрювань прикордонної воєводської адміністрації. Українські переселенці носили чуби («хохли»), і воєвода Денис Астафьєв прагнув переконати в будь-який спосіб, що з такими зачісками до церкви ходити не годиться. Інший приклад: уже згаданий воєвода просив збудувати окрему в’язницю, оскільки українські переселенці відмовлялися охороняти в’язнів в основній адміністративній будівлі — «приказной избе» («то им не заобычей»).

Найбільші міста майбутньої Слобожанщини в основному виникали на старих уже поселеннях, городищах, часто запустілих від попередніх колонізаційних спроб. Місто Суми виникло на Барліцькому городищі, куди 1655 року прийшли переселенці з містечка Ставищ Білоцерківського полку. Близько 1657 року Охтирку, запустілу прикордонну фортецю, залюднили мешканці сусідніх містечок, у той же час поблизу Лебединого озера та російської залоги «Возний городок» осіли козаки. Здавалося б, непридатні поселення Валки та Цареборисів протягом 1654— 1655 рр. також заселили переселенці. На Змієвому городищі уже 1656 р. переселенці почали будувати фортецю — Зміїв. А на місці впадіння річки Лопань у Харків, на зручному плато земель Білгородського Миколаївського монастиря наприкінці 1654 р. колонізатори заклали поселення, назване за річкою Харків. Харків на початку свого існування був надзвичайно цікавим містом — з яскравою козацькою структурою, поділом на сотні на чолі з отаманом (першим відомим отаманом був Іван Кривошлик). Харківські мешканці налагоджували своє життя і будували фортецю за своїм звичаєм, а не за вказівками воєводи (у Харківську колонію воєводу призначено уже 1655 р.). Доволі швидко заснували церкву (Успіння Пресвятої Богородиці) та добилися права проводити ярмарки.

Тут треба також згадати про наявність російських колонізаційних ініціатив, особливо на південь від Білгородської лінії та біля Чугуєва. Так, поруч із Харковом виникли села російських служилих, які несли службу на прикордонні і незрідка потому і в Харківській фортеці. Їхні назви були часто патронімними (за прізвищами): Васищеве, Жихар, Бабаї. На північ від Харкова виникли два села з етнічно різним населенням, наприклад Руська Лозова та Черкаська Лозова, Руські Тишки та Черкаські Тишки («черкаси» — назви українців в російській документації). Так само вагомі російські поселення були на західному закінченні Білгородської лінії (Вольний) та поблизу Путивля: Кам’яне, Недригайлів, Червлене. Спочатку можна було спостерігати побутові конфлікти між російськими «дітьми боярськими» та «черкасами». Поблизу Лебедина «діти боярські» навіть зрізали у місцевого населення згадані поперед «чуби», певно, як ознаки тожсамості. Однак з часом населення змішувалося, і тоді українські поселенці превалювали. Побутові суперечки між нащадками російських і українських переселенців можна спостерігати і до сьогодні на Сумщині. Ці випадки часто випадають з дослідницьких практик, хоча є багато цікавих моментів запозичень. На пізнішому етнографічному матеріалі це дуже помітно. Від росіян українці запозичили використання плуга, увагу до коней, деякі особливості млинарства. Від українців росіяни запозичили окремі лексеми (кавун, горище, тирса), поширення системи бжільництва та використання волів у рільництві. Важливий також момент культурних засвоєнь: русифікація прізвищ, особливо московською бюрократичною системою, поширення вотчинно-помісного землеволодіння і принципів російського судочинства («Соборне уложеніє», 1649 р.) були невід’ємною ознакою початків сталої історії Слобожанщини.

Слід зважати й на особливості колонізації. Передусім йдеться про нестабільне населення, адже, осадивши слободу чи навіть побудувавши фортецю, більшість мешканців розходилася на «уходи» займатися найрізноманітнішими промислами, повертаючись до населеного пункту лише в разі небезпеки чи на зимівлю, а зчаста й осідаючи довкола нового населеного пункту селами та хуторами. Тобто з часом населений пункт «обростав» селами, хуторами, слободами чи околицями. Цю тенденцію можна простежити на прикладі Харкова, де відбулася глобальна урбанізація. Так, Верещаківка, Основа, Залютино, Данилівка, Олексіївка, що в минулому були поселеннями поза фортецею, на сьогодні — невід’ємна частина міста.

Найважливішою засторогою для вивчення колонізаційних процесів буде те, що залюднення Слобідської України відбувалося із сусідніх (найближчих географічно) територій (Полтава, Миргород, Ромни), звідки вирушав контингент для колонізації. Опанувавши території, незрідка цей непосидливий елемент мандрував далі, і потреба в колонізації нових просторів протягом тривалого часу була чи не основною у виникненні конфліктних ситуацій. Зрідка в переписах зазначалося, звідки прибули переселенці. Відомо, наприклад, що Острогозьк заселили мешканці Чернігівщини, а Суми — мешканці з Правобережжя. Однак містечко Золочів біля Харкова було засновано переселенцями з Мишурового рогу, відомої переправи через Дніпро. Переселенці до Охтирки, за переписом 1659 р., надійшли переважно із суміжних територій — Ромен, Полтави, Гадяча. Ця теза, здається, має потребувати доказів, однак цікаво це перевірити просопографічним способом. Харківський отаман з цікавим і рідкісним ім’ям та прізвищем Ждан Курган, згідно з переписом 1649 р., був полтавським мешканцем. Під час істотних перипетій 60-х рр. XVII ст. полтавські мешканці продавали свої ґрунти, зазначаючи, що вже мешкають у Харкові та Мерефі. Таке сусідство і особливість колонізації містили виразний прикордонний компонент. Це жодним чином не применшує ролі переселенців з Правобережної України чи навіть з Поділля. Але тут слід сказати, що можливості історика надто обмежені через брак, а то і втрату суміжних джерел, тож насамперед йдеться про етнографічні та мовознавчі студії. За мовою переселенців та їхніх нащадків можна певною мірою визначити, звідки ті прийшли, а за ономастикою та географічними назвами визначити зміни в поселеннях. Так, у містечку Вільшани, що біля Харкова, мешканці традиційно пом’якшують звук «о», говорячи немов «купійка», «улійка», «пувітка», що характерно для окремих районів Черкаської області. Крім того, одна з центральних частин Вільшан називається Лисянкою, як і містечко на Черкащині. Тобто переказ, що пов’язує заснування Вільшани мешканцями з Вільшани Корсунського полку