Читати книгу - "Літо в моїй пам'яті, Руслан Баркалов"

Настало Різдво. Всі, по старій традиції, збиралися разом родиною. Тільки от цього року все було якось дещо інакше. Цього разу не було діда, котрий завжди всіх вітав з цим довгоочікуваним зимовим святом. Тай тато почувався не так дуже важно.

По трохи всі розуміли, що і до чого. Тому старалися побувати в усіх знайомих і родичів в гостях. Бо хто там знає як буде на наступний рік. В такому дусі тихо сказала мама до бабуся.

– То ти все знав? – спитала Настя брата.

– Знав. – сухо відповів той.

– І мовчав. Так! – вона ніяк не могла зрозуміти поведінки брата.

– А що мав сказати? – відповів питанням на питання Влад. – Що?

– Що все так погано!

– А ти би щось змогла змінити? Ні. То в чому справа! Я чув розмову, там в діда, коли їздили з татом.

– Ти мав мені сказати. Адже ми рідні!

– Мав не мав. Яка тепер різниця. Все йде своєю чергою. Від того нічого не міняється. Є лише те, що є. І ми тут зробити нічого не можемо. Краще замовчи і вдай, що ти нічого не знаєш. Так буде краще.

Сестра дивилася на Влада і кліпала очима. Як це замовчи і вдай, що ти нічого не знаєш? Як це?

– Тато не хоче аби ми знали. Дай йому відчути це Різдво. Може то його останній рік. Доктор казав, що справа дуже серйозна.

Він підійшов і обняв її за шию. Вперше Настя побачила в своєму братові не просто чемного тихого хлопчика а справжнього молодого чоловіка, сильного і твердого.

Він мовчав аби вона не зіпсувала зимових свят. Він мовчав аби в домі був, хоч і мнимий, але настрій. В цей момент вона зрозуміла, Влад взяв на себе все аби бодай якось втримати ілюзію спокою.