Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Та цього разу він міг поміняти свою звичку, забалакати до Дантеса і, побачивши, що той не відповідає, підійти до ліжка й виявити обман.

Що ближче до сьомої години, то дужчим ставав його страх. Притуливши долоню до серця, він намагався погамувати його калатання, а другою втирав піт, що рясно котився обличчям. Часом дрож охоплював його тіло, і серце стискалося, як у крижаних обценьках. Йому здавалося, наче він умирає. Та час потроху спливав, у замку було тихо, і Дантес збагнув, що перша небезпека минулася. Це була добра прикмета. Аж о призначеній комендантом порі на сходах почулися кроки. Едмон збагнув, що настала очікувана мить; він зібрав усю свою мужність і затамував подих; він гірко шкодував, що не може погамувати стрімке калатання свого серця, як ото погамував подих.

Кроки зупинилися коло дверей. Дантес чув подвійний тупіт і збагнув, що по нього прийшли два могильники. Той здогад обернувся певністю, коли він почув стукіт поставлених на долівку нош.

Двері відчинилися, крізь мішковину Дантес побачив дві тіні, що підійшли до ліжка. Третя зупинилася коло дверей, тримаючи в руках ліхтаря. Могильники взялися за лантух, кожен зі свого краю.

— Такий худий дідок, а не легкий, — сказав один, підіймаючи Дантеса за голову.

— Кажуть, кожного року в кістках додається півфунта ваги, — докинув другий, узявши його за ноги.

— Вузол наготував? — спитався перший.

— Нащо нести зайвий тягар? — відказав другий. — Там зроб­лю.

— А й правда; гайда!

«Що то за вузол?» — подумав собі Дантес.

Гаданого небіжчика зняли з ліжка і понесли до нош. Едмон напнув м’язи, щоб більше скидатися на задубіле тіло. Його поклали на ноші, і вся процесія у сяєві ліхтаря почала підійматися східцями.

Зненацька свіже і терпке нічне повітря обвіяло Дантеса; він упізнав містраль. Це раптове відчуття було наповнене втіхою і болісною тривогою.

Носії пройшли кроків із двадцять, потім зупинилися і поставили ноші долі.

Один відійшов убік, і Дантес почув гупання його черевиків по плитах.

«Де я?» — подумалося йому.

— Знаєш, важкенький він чомусь, — озвався могильник, що лишився коло Дантеса, і сів на краю нош.

Першою думкою Дантеса було вивільнитися з лантуха, та він, слава Богу, утримався.

— Та присвіти ж мені, бевзю, — сказав носій, що відійшов убік, — а то я ніколи тут не знайду, що мені треба.

Чоловік із ліхтарем послухався, хоч той наказ був досить грубий.

«Що він там шукає? — подумав Дантес. — Заступа, либонь».

Радісний вигук сповістив, що могильник знайшов те, що шукав.

— Нарешті, — сказав другий, — насилу!

— Що ж, — відказав перший, — йому поспішати немає куди.

Сказавши те, він підійшов до Едмона і поклав коло нього якийсь тяжкий і гучний предмет. Тієї ж миті йому боляче скрутили ноги мотузком.

— То що, прив’язав? — спитався другий могильник.

— Авжеж! — відказав другий. — Як слід.

— Тоді гайда!

І, піднявши ноші, вони рушили далі.

Пройшовши кроків із п’ятдесят, вони зупинилися, відімкнули якусь браму і попрямували далі. Гуркіт хвиль, що розбиваються об скелі, де височів замок, дедалі виразніше долинав до Дантеса, поки могильники рухалися вперед.

— А погода кепська! — сказав якийсь із носіїв. — Не хотів би я бути в морі такої ночі!

— Еге ж! Щоб наш панотець не намок часом! — відказав другий.

І обоє зареготали.

Дантес не збагнув жарту, та чуб у нього став диба.

— Ось і прийшли, — сказав перший.

— Далі, далі, — сказав другий. — Забув, як минулого разу він не долетів до місця і розбився об каміння, та ще й комендант назвав нас наступного дня ледарями.

Вони пройшли ще п’ять чи шість кроків, підіймаючись дедалі вище; потім Дантес відчув, що його беруть за голову, за ноги і розгойдують.

— Раз! — сказав могильник.

— Два!

— Три!

І тієї миті Дантес відчув, що його жбурляють у незмірну порожнечу, що він розтинає повітря, немов поранений птах, і падає, падає з жахом, що кригою холодить самісіньке серце. Хоч додолу його тягнув якийсь тягар, прискорюючи швидкість польоту, йому здавалося, ніби він падає цілу вічність. Аж із оглушливим шубовсканням він, мов стріла, урізався у крижану воду і скрикнув було, та відразу ж захлинувся.

Дантеса вкинули в море, і прив’язане до ніг тридцятишестифунтове ядро потягнуло його на дно.

Цвинтарем замку Іф було море.

XXI. Острів Тібулен

Приголомшений і майже задушений Дантес усе ж таки здогадався затамувати подих; ножа він тримав у правій руці, то хутко розпанахав лантуха, вистромив руку, потім голову; та попри всі його зусилля підняти ядро, воно й далі тягнуло його на дно; тоді він зігнувся, намацав мотузка, яким були скручені його ноги, й, учинивши остатнє зусилля, перерізав його тієї миті, коли почав уже задихатися; відштовхнувшись ногами, він виринув на поверхню, а ядро потягнуло в морську безодню грубу мішковину, що мало не стала його саваном.

Дантес тільки один раз звів дух і знову пірнув, тому що боявся, щоб його не помітили.

Коли він виринув удруге, то був уже щонайменше за п’ятдесят футів від місця падіння; він побачив над головою чорне грозове небо, яким швидко мчали хмари, відкриваючи деколи невеличкий клаптик блакиті з мерехтливою зорею; перед ним лежала похмура і бурхлива далечінь, де, віщуючи грозу, починали скипати буруни, а позаду, чорніше од моря, темніше від неба, неначе грізна примара, височіло гранітне громаддя, і його темний шпиль здавався рукою, що простяглася за здобиччю, яка втікала від неї; на найвищому бескиді мигтіло світло ліхтаря, осяваючи дві тіні.

Дантесові здавалося, ніби дві тіні занепокоєно нахиляються до моря.

Ті своєрідні могильники, либонь, почули його зойк, як він ото падав. Тож Дантес знову пірнув і поплив під водою. Той прийом був йому колись добре знаний і збирав довкола нього, у бухті Фаро, численних шанувальників, що не раз проголошували його найліпшим плавцем у Марселі.

Коли він виринув на поверхню, ліхтар зник. Він почав роззиратися. З-поміж островів, що оточували замок Іф, найближче були Ратонно й Помеґ, але вони були населені, та й маленький острів Дом теж був заселений, тож найбільш надійними були острови Тібулен і Лемер; обидва вони були розташовані за милю від замку Іф.

Проте Дантес вирішив допливти до одного з цих островів. Але як знайти їх у нічній пітьмі, адже з кожною хвилиною дедалі дужче смеркало?

Тієї миті він угледів маяк Планьє, що сяяв, наче зоря.

Прямуючи простісінько на маяк, він залишав острів Тібулен трохи по ліву руку. Отож збочивши лівіше, він мав зустріти цей острів на своєму шляху.

Та, як ми вже казали, від замку Іф до цього острова була принаймні ціла миля.

Не раз у в’язниці Фаріа казав Едмонові, побачивши, що той поринає у безнадію та лінощі: «Дантесе, бійтеся безділля, ви втопитеся, намагаючись порятуватися, якщо не будете вправлятися».

Тепер, почуваючи на собі смертоносний тягар води, Едмон згадав пораду старого