Читати книгу - "Вояки"

40 футів і вміщує 84 000 галонів[179] — стільки води вистачить, щоб наповнити плавальний басейн у якомусь готелі. Щодо діаметра, то це ближче до джакузі. Це така штука, куди можна впасти випадково, ніби у люк, якого не помітили. Попри аквамариновий колір води та викладені кахлями стіни, від яких відлунює, слово «басейн» тут зовсім не годиться. Це колона, що імітує океан, вона існує не для розваг і відпочинку, її мета — тренувати навички покидати затонулий підводний човен.

Двадцять шість курсантів стоять по периметру, на всіх однакові блакитні (флотські) плавки. Вони такі молоді, що на їхніх спинах вугрів поки що більше, ніж татуювань. Років через десять це зміниться. Шкіра хлопців, що служать на флоті, накопичує чорнила, немов сонячне проміння. Потроху щороку, у кожному порту. Перша тренувальна вправа почнеться в рятувальній камері, що має вихід у воду на глибині 15 футів[180]. Вони не надягатимуть дихальні апарати, тільки рятувальні жилети. Інструктор називає цю вправу «піднімання з видихом», я прибережу цей термін на випадок, якщо колись доведеться писати огляд якоїсь опери.

Слово «видих» треба підкреслити. Якщо треба виплисти на поверхню, новачки намагаються затримати подих. Не стільки для того, щоб залишитися живими, скільки для того, щоб повітря допомагало підійматися з глибини. Вони не усвідомлюють, що повітря в їхніх легенях у міру піднімання до поверхні води буде розширюватись, адже тиск води зменшується. Повітря може так розширитися, що порве альвеоли — крихітні міхурці в легенях, у яких відбувається газообмін. Якщо таке стається, бульбашки повітря можуть потрапити в кров’яний потік. Повітряна емболія. Це погано. Потрібна екстрена допомога. Бульбашка повітря, як тромб, може перекрити кровоносну судину, результат — кисневе голодування внутрішніх органів. Якщо ці органи — серце або мозок, наслідки можуть бути фатальні. У звіті про затоплення «Тенга» міститься здогад, що саме це сталося з тими чотирма моряками, які вибралися з рятувальної камери, але потім зникли: випустивши з рота мундштуки від «легенів Момсена», вони могли не усвідомлювати наслідків затримки дихання.

«У школі підводників є золоте правило, — каже Ерік Нейборз, інструктор, — не затримуй дихання». Нейборз обіймає посаду з промовистою назвою «офіцер з дайвінгу». І він їй дуже добре відповідає. Волосся підстрижене до півміліметра, обручка на руці витатуйована. Ніщо не порушує гідродинаміки Еріка Нейборза, коли він у гідрокостюмі.

Щоб навчити курсантів модулювати видих — ні занадто повільно, ні занадто швидко, — пропонують уявляти, що вони задувають свічки на торті. Волання теж спрацьовує. Нейборз із колегами-інструкторами, для того щоб іще краще відучити курсантів затримувати дихання під час руху з глибини до поверхні, на глибині наповнювали повітрям мішок для вина і відпускали його, щоб сплив. Виринувши на поверхню, він вибухав.

Коли ми з Нейборзом бесідували, я назвала той мішок бурдюком. Нейборз мене зупинив і перепитав:

— Про що ви говорите?

Я щось наплутала? Такий мішок з козячої шкіри, його ще пастухи носять через плече? В Іспанії, здається? Ну, з нього ще вичавлюють струмінець води чи вина собі в рот?

Нейборз закліпав очима:

— Я говорив про мішок, який усередині картонного пакета з вином.

Я помітила, що чоловік, який мене сьогодні супроводжує, у розмові з Нейборзом кілька разів назвав його Джимом. На стіні в його кабінеті дійсно висить альбом Джима Нейборза[181] («Поцілуй мене на прощання»), але ж на бейджі написано «Ерік Нейборз».

— Я довго намагався з цим боротися, — розповідає він. — Коли ваше прізвище Нейборз, завжди знайдуться люди, які називатимуть вас Джимом, хоч би що ви робили. Та потім здався.

Мішок, що вибухав, вирішили замінити на відео, у якому це демонструється, бо дивитися на це в реальності страшнувато, після такого курсанти відмовлялися використовувати тренажер. Кілька курсантів усе ж перемогли себе, але сьогодні тут відчувається якась збудженість. Дехто з цих хлопців ледве вміє плавати. Критерії щодо цього при вступі у ВМС мінімальні. Вас вкидають у басейн за 50 футів[182] від бортика, і вам треба до нього дістатись, як умієте. Щоб служити на флоті, любити воду не обов’язково. Один підводник якось сказав: «Я й ванни не люблю».

Нейборз пояснює курсантам, як виконувати вправу. Аби впевнитися, що курсант видихає з правильною швидкістю, що він зміг позбутися закладення вух, що він не панікує, двійко дайверів будуть поряд, поки він не почне підніматися. Потім вони його відпустять. Усе забере кілька секунд.

— Коли ви дістанетеся поверхні води, дайвер запитає: «З тобою все гаразд?» — каже Нейборз. — Ви голосно назвете своє ім’я, звання та скажете: «Зі мною все гаразд!» (І чоловік біля консолі зможе позначити ваше ім’я в своєму списку.) Зрозуміли?

— Так, сер!

Через кілька хвилин на поверхні води з’являється перший курсант, видно, що з полегшенням. Його зустрічає дайвер і направляє до борту тренажера. Якщо не знати, що відбувається, можна подумати, що тут хрестять.

— З тобою все гаразд?

— Ага.

Нейборз і чоловік біля консолі обмінюються поглядами. Діти.

Один із курсантів відмовляється. Він вирізняється червоним купальним халатом, у решти вони рудувато-коричневі або сині. Халат червоного кольору — не задля приниження, крім співробітників, ніхто не знає, що червоний халат — спосіб попередити про необхідність додаткового нагляду в разі виникнення медичних проблем. Зараз хлопець просто боїться. Він зізнався, що боїться втопитись. Я зиркаю на його голі ноги, чи немає на них традиційного флотського татуювання «від утоплення» — зображень поросяти та курчати, одне на кожній нозі. Коли в давнину тонули фрегати, можна було бачити курей і свиней з трюму, що плавали на поверхні води.

Курсанти поставилися до хлопця з розумінням, саме цього він від них і очікував: «Одна команда — одна битва». Я вже чула про братерство підводників. Вони становлять лише 7 відсотків особового складу флоту, але дуже прив’язані один до одного. Особливо коли йдеться про екіпаж човна. Якщо екіпаж авіаносця може сягати 6000 осіб, на підводному човні місця вистачає менш ніж двом сотням. Близькість виникає не тільки тому, що на підводних човнах, особливо менших класів, особистий простір дуже обмежений, а ще й з причини ізоляції, що триває місяцями, а також, до недавнього часу, — відсутності жінок.

— Вони часто обіймаються та гладять один одного по голові,— розказав мені психолог, який працював у Лабораторії медичних досліджень підводного флоту. — Я дуже здивувався, коли усвідомив, як вони лагідно ставляться один до одного на фізичному рівні.

Це породжувало чутки. Ендрю Карам, автор книжки «Режим тиші», розказував мені, як вони з товаришами-підводниками сиділи в барі й туди зайшов