Читати книгу - "Чарівне горнятко"

— Еге, — підбріхує і другий багачисько, — а в мене цього року ще й не таке було. Заколов я на різдво свиню. І що собі гадаєте? М'яса, бігме, ні крихітки, саме сало та смалець…

Багачі підтакують та масні пальці облизують. Слухав бідний хлібороб багацьку похвальбу і не витерпів: почав про свою ранішню пригоду за столом оповідати. А багачі регочуть, аж мало не луснуть.

— Де ж у тебе, у злидня такого, калачі взялися, га-га-га!

Бачить бідний, тут багацький верх, плюнув спересердя і подався геть.

Придибав додому. Дивиться, а на подвір'ї вітер стару повітку перекинув. Тільки один-однісінький трухлявий стовп, як на сміх, стирчить.

Розсердився бідний чоловік, схопив дрючок і з усієї сили вдарив по стовпові. А з нього як посиплються золоті червінці та срібні дукати! Що за чудасія? Бідняк лише за голову вхопився. Згадав, що люди на селі подейкували, буцімто його прадід опришкував із Довбушем. Оце, мабуть, він і заховав відібрані в багатіїв скарби.

Зібрав бідний чоловік золото-срібло у торбину і нікому — нічичирк.

Купив невдовзі кілька моргів поля, худібку придбав, одежину справив, хату збудував. Зажив молодший брат по-людськи. Дивуються сусіди, а багачів від заздрощів аж трясця хапає…

От вирішив чоловік справити новосілля. Зібралося до нього майже півсела: і бідні, і багаті. Кожному, бач, кортить поїсти на дурницю.

Отоді-то хазяїн і каже:

— Недавно оце трапилась зі мною пригода. Послухайте лише, дорогенькі гості. Десь так восени затягнув я плуга до стодоли, змазав його салом, аби не поіржавів, та й прикрив соломою. Весною кинувся до плуга, а з нього тільки дерев'яні ручки залишилися… Міркую, що за диво? Почав я придивлятися. Еге-ге! То кляті миші винюхали на залізі сало та разом з ним за зиму самого плуга з'їли!.. Чуєте, люди, яка напасть?

— Правда ваша, ґаздо, — озвався на це війт. — Торік у мене миші отак само січкарню — на дрібний мак посікли!

А багачі й собі головами кивають.

Тоді хазяїн розсміявся, аж вікна задзвеніли:

— Ви чуєте, люди, яка багацька правда!

Побачили багачі, що непереливки, та й посунули із хати всі до одного.

ЗНАХАР МИМОВОЛІ[68]

Оженився один удівець, узяв молоду жінку. Великих гараздів у хаті не було, але й голодної біди вони теж не знали. Та недарма кажуть: лихо по людях ходить! Засумувала жінка, поблідла, з лиця спала. Пересувається по хаті, як тіло без душі.

Стривожився чоловік.

— Чи не слабість на тебе напала? — допитується. — Може, хтось наврочив, боронь боже?..

— Я й сама не знаю, що зі мною твориться, — сумно зітхає жінка. — Якась нудьга до мене причепилася і п'явкою смокче… От якби в нас дитинка знайшлася, може б, мені розвіяло тугу…

— Ба, — зажурився й чоловік, — де ж її, оту дитинку, взяти? Не дає пан біг…

Злягла жінка, з печі не підводиться. Чоловік і руки опустив.

Одного дня, коли був у млині, саме повертався з далеких заробітків якийсь старий гуцул. Вже потемки добрів, до села. Зморений і голодний, він завернув у перший-ліпший двір. Бачить, вікна хати застелені веретами. А в кімнаті чути веселі голоси.

«Чи не на хрестини я потрапив?» — подумав подорожній. Зіп'явся навшпиньки, зазирнув у щілину. На столі печене і варене. А за столом біля попа воркує молодичка.

«Еге, — міркує неборака, — тут можна ще й погоститися, не лише заночувати.

І вже нетерпляче постукав у шибку.

В хаті сполошилися, ніби на пожежу. Огрядний попише висотався з-за столу і не знав, де дітися. Молодиця не могла вимовити й слова. Лише очима показала йому на мішок, що лежав у кутку. Поки панотець угнізджувався там, вона жужмом згорнула зі столу варене й печене і квапливо засунула в піч. Сулію з наливкою — заховала в мисник. А сама притьмом вилізла на піч, причаїлася. Коли гуцул зайшов у світлицю, ніде і сліду не було від недавньої гостини…

— Добрий вечір у хату, — привітався гуцул. — Подорожній я. Дозволь, газдинько, переночувати.

— Ой, ні. І не просіть! — скрикнула молодиця. — Чоловік, поїхав до млина. Тож пошукайте собі, діду, деінде пристановища…

— Мені аби тільки голову приклонити, — роззирнувся по хаті старий. — Он лавиця, на ній і вмощуся.

Він кинув на ослін подорожню тайстру, поклав на неї голову і захропів так, аж стіни задрижали.

Оторопіла жінка розвела руками. Вона трохи почекала, потім обережно спустилася з печі, підійшла на пальцях до мішка і прошепотіла:

— Отченьку, потерпіть. Зараз погашу світло і випущу нас.

Та на подвір'ї заторохкотів віз.

— Чоловік!.. — поблідла молодиця і знову шусьнула на піч.

Як тільки хазяїн переступив поріг, вона одразу запхикала:

— Ой, добре, що ти вдома. До нас, диви, втелющився якийсь волоцюга, то я боюсь, аби вночі не виніс щось із хати…

Чоловік глипнув на ослін і махнув рукою:

— Кутка не перележить… А чи нема, жінко, чогось на зуб покласти? Намучився я з тими мішками!

— Ой, та де!.. Я ж хвора, від ранку не вставала. Десь там на припічку є трохи борщу…

Знайшов чоловік горщик, сьорбнув борщу і скривився. Коли чує на ослоні регіт, питає подорожнього хазяїн.

— Ти чому не спиш?

— Та хіба тут влежиш, коли таке наснилося? — підвівся гуцул. — Приверзлося мені, газдику, що ти мене погостив…

— Еге, ти, бачу, ласий на чужі ковбаси, — розсердився голодний хазяїн. — Та ба! Оближися та й знову лягай спати. В хаті, окрім цих помий, нічого немає.

Гуцул примружив око:

— Я можу так зробити, що ми будемо мати панську вечерю. Хочеш?

— Ти що — чародій?

— А ти роби, як буду казати. І не пошкодуєш, бігме.

— Ох, ох, ох! — застогнала на лежанці жінка. — Не вір йому, Лавріне. Гони того волоцюгу в шию…

А гуцул ніби й не чує, що до нього п'ється. Далі собі мугикає:

— В печі — готовий наїдок. А в миснику — й сулія чекає…

— Гляди ж, — сказав хазяїн. — Якщо мене обдуриш, то всі ребра тобі порахую!

Він подибав до печі, відтулив заслінку — і мало не зомлів: такий запашний дух вдарив на нього звідти! Чого там не було! І гусятина, і ковбаса, і вареники…

— Жінко, — застовпів із дива чоловік, — а це звідки взялося?..

— Либонь, отой пройдисвіт із самим чортом знається!..

— Най буде й чортяче, аби тільки гаряче! — вигукнув чоловік і пішов до мисника. — Диво та й годі! Повна сулія!

Випили по одній, вихилили по другій, закусили всмак.

— І ти пригостишся, жінко?

— Ой, та де! —