Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

Бард повернув голову й плюнув між камінням. Вода булькотіла у скельних западинах, пінилася і шуміла, відкриваючи вимиті хвилями ущелинки.

— Дивися, як воно пречудово осушилося, Ґеральте. Де поділася уся вода? Як воно, холера, буває із тими відпливами і припливами? Звідки вони беруться? Ти ніколи не задумувався?

— Ні. Були в мене інші проблеми.

— Думаю, — Любисток трохи затремтів, — що там, у глибині, на самому дні цього клятого океану сидить собі величезна потвора[41], товста почвара, укрита лускою, жаба із рогами на паскудному лобі. І що якийсь час втягує вона воду в черево, а з водою і все, що живе й що можна з’їсти, — риб, тюленів, черепах, усе. А потім, пожерши здобич, виригає воду — і ми маємо приплив. Як думаєш, Ґеральте?

— Думаю, що ти дурень. Йеннефер колись казала, що припливи викликає місяць.

Любисток зареготав.

— Що за холерна дурня! Що має місяць до моря? На місяць тільки собаки виють. Підманула тебе, Ґеральте, та твоя брехуха, пожартувала з тебе. І, як я знаю, не вперше.

Відьмак не прокоментував. Дивився на лискуче від вологи каміння в розщілинах, відкритих відпливом. У них досі плескалася і пінилася вода, але здавалося, що пройти зуміють.

— Ну, то до справи, — сказав він, встаючи, поправив меча за спиною. — Довше чекати не можемо, бо не встигнемо до припливу. Ти й далі наполягаєш, щоб іти зі мною?

— Так. Теми для балад — то не шишки, їх під ялинками не знайдеш. Крім того, у Лялечки завтра день народження.

— Я не бачу зв’язку.

— А шкода. Серед нас, нормальних людей, панує звичай дарувати один одному презенти з нагоди народження. Купити щось — не зумію. Тож знайду їй щось на дні моря.

— Оселедця? Каракатицю?

— Дурню говориш. Знайду бурштин, може, морського коника, може, якусь ладну мушлю. Йдеться про символ, про доказ пам'яті й симпатії. Я люблю Оченько, хочу її порадувати. Не розумієш? Так я і думав. Рушаймо. Ти вперед, бо там може сидіти якась потвора.

— Добре. — Відьмак зсунувся з урвища на слизьке, вкрите водоростями каміння. — Я йду попереду, щоб у разі чого тебе прикрити. Як доказ пам’яті й симпатії. Тільки пам’ятай: якщо крикну, то бери ноги в руки, і щоб не плутався мені під мечем. Ми не йдемо сюди морських коників збирати. Йдемо ми розправитися з потворою, яка мордує людей.

Вони рушили вниз, у розпадини відкритого дна, інколи йдучи по воді, що все ще плескалася у скельних ямах. Брели заглибинами, встеленими піском і фукусами. До того ж іще й дощ почався, тож скоро вони були мокрі згори донизу. Любисток щохвилини зупинявся, грібся паличкою у камінні й клубках водоростей.

— О, глянь, Ґеральте, рибка. Уся червона, хай мене диявол. А тут, оно, малий вугор. А це? Що воно? Виглядає наче величезна прозора блоха. А це… О матінко моя! Ґеральте-е-е!

Відьмак різко розвернувся, із рукою на мечі.

Був то людський череп, білий і відшліфований камінням, вклинений у скельну щілину, заповнену піском. І не тільки. Любисток, побачивши в очниці поліхету[42], затремтів і видав неприємний звук. Відьмак стенув плечима й пішов у бік відкритої хвилями кам’янистої рівнини, до двох зубатих рифів, що звалися Драконячими Іклами й виглядали зараз наче гори. Йшов він обережно. Дно було всіяне голотуріями, мушлями, купами фукусу. У калюжах і заглибинах погойдувалися великі медузи й вирували змії. Малі краби, кольорові, наче колібрі, утікали боком, перебираючи рухливими ногами.

Ґеральт здалеку помітив труп, що застряг між камінням. В утопленика ворушилися груди, помітні з-поміж водоростей, хоча й не мав уже, чим ворушити. Роїлися на ньому краби — ззовні та всередині. Не міг він бути у воді довше, ніж добу, але краби обібрали його так, що оглядати не мало сенсу. Відьмак мовчки змінив напрямок руху, обходячи труп стороною. Любисток нічого не помітив.

— Але ж смердить тут гниллю. — Він вилаявся, доганяючи Ґеральта, сплюнув, струсив воду з капелюшка. — Та і ллє, і холодно. Змерзну, втрачу голос, псякрев…

— Не марудься. Якщо хочеш повернутися — дорогу ти знаєш.

Одразу за основою Драконячих Ікол розтяглася пласка скельна полиця, а далі вже була глибина, вільні хвилі моря. Межа відпливу.

— Ха, Ґеральте! — Любисток озирнувся. — Та твоя потвора, здається, мала досить розуму, аби відступити у відкрите море разом із водою. А ти, напевне, думав, що вона лежатиме десь тут, черевом догори, й чекатиме, поки ти її зарубаєш?

— Тихенько.

Відьмак наблизився до краю полиці, присів, обережно спер руки на гострі мушлі, якими обросли скелі. Не бачив нічого, вода була темною, а поверхня — збуреною, віспуватою від мжички.

Любисток нишпорив закамарками рифу, копняками відкидаючи з-під ніг крабів, що ставали все нахабнішими, оглядав й обмацував змочені водою скелі, бородаті від обвислих альг, прикрашені кострубатими колоніями рачків та мушель.

— Гей, Ґеральте!

— Що?

— Глянь на ту мушлю. Це ж перлові скойки, ні?

— Ні.

— Ти на тому знаєшся?

— Не знаюся.

— Тоді мовчи доти, аж поки не дізнаєшся. Це перлові скойки, я впевнений. Зараз назбираю перлин, буде хоча б якийсь профіт з тієї вилазки, а не тільки нежить. Назбирати, Ґеральте?

— Назбирай. Потвора нападає на ловців. Збирачі також підпадають під цю категорію.

— Я маю бути приманкою?!

— Збирай, збирай. Бери мушлі побільше, якщо не буде перлин, то юшку з них зваримо.

— Ще чого. Братиму самі перли, а шкаралупу — пес на кию крутив. Холера… Курва мать… Як воно… зараза… відкривається? Ти не маєш ножа, Ґеральте?

— А ти навіть ножа не взяв?

— Я поет, а не якийсь там ножар. А, шлягби його взяв, назбираю тоді в торбу, а перли виймемо потім. Ах ти! Пішов геть!

Копнутий краб пролетів над головою в Ґеральта, шубовснув у хвилі. Відьмак ішов поволі вздовж краю, вдивляючись у чорну, непрозору воду. Чув ритмічне стукання каменю, яким Любисток відбивав мушлі від скелі.

— Любистку! Йди сюди, поглянь!

Пошарпана, порепана полиця закінчувалася раптом рівною гострою гранню, спадала вниз під прямим кутом. Під поверхнею води було чітко видно величезні, вугласті, правильні блоки білого мармуру, що обросли водоростями, молюсками та актиніями, що погойдувалися у воді, наче квіти на вітрі.

— Що воно? Виглядає наче… Наче сходи.

— Бо воно і є сходами, — здивовано прошепотів Любисток. — О-о-о, це сходи, що ведуть до підводного міста. До легендарного Іса, який поглинули хвилі[43]. Ти чув легенди про місто безодні, про Іс-під-Водами? О-о-о, я напишу про це баладу, та таку, що в конкурентів аж очі побіліють. Я мушу на те глянути зблизька… Дивися, там є