Читати книгу - "Новендіалія"

Той радо взявся за слухавку, очевидячки, потішений справою, на яку можна було би перемкнути увагу.

— А поки він приїде, — пробурмотів квестор, — ми з паном Дзбановим тихенько поговоримо. Гадаю… гм… перебита ключиця не заважає вам говорити?

Міхалко здригнувся.

— Мене ж відпустили! — заквилив він.

— Трохи зарано, еге ж? — відказав невблаганний Вітій.

— Ви мене вже допитували! — все іще пручався поранений. — Я сказав все, що знаю!

— Зараз ми це перевіримо, — кивнув квестор. — І думаю, цього разу ви поставитесь до розмови з належною відповідальністю. Юр!

Горган, стріпнувшись, підійшов ближче. Вітій кивнув йому, і той дістав з кишені темного шкалика. Сердешний Міхалко, попри поранення, ледь не вискочив з крісла.

— Нема підстав панікувати, — заспокійливо мовив Вітій. — Кілька крапель «умбри» вам не зашкодить. Проте, як сказав тут мій колега, ми не підемо звідси, так нічого і не дізнавшись.

SICINNIUM

А тепер, шановні гості, прошу роззирнутися та сповнитись побожного зачудування: ви стоїте на бруківці, що нею урочисто походжали королі, міністри, єпископи, а також розгулювали їхні е… розгульні фаворитки. Словом, ми зараз перебуваємо на землі королівської резиденції, закладеної королем Авелем та його чарівною дружиною, королевою Арою.

Резиденцію сплановано таким чином, щоби монарша особа могла провести тут все життя, так жодного разу звідси й не поткнувшись. Ліворуч дбали про тілесне: перед вами — господарський корпус із кухнями та пральнями; за ним, ондечки, видніється Картопляна Брама, чий, правда, суворий обрис так і не надихнув нападників проникнути до замку, укрившись на підводі з харчем. Праворуч — кафедральний собор, де опікувалися духовним. Тут монарха хрестили, коронували, женили, а як відслужить своє, урочисто відспівували та ховали, причім тут-таки, під сподом собору.

Словом, увесь кругообіг королівського життя міг гарненько увібгатися у сто п’ятдесят квадратних метрів за міцною стіною. Недоброзичливці подейкували, що Авель ніколи не випускав звідси свою дружину, настрашений пророцтвом про те, що Ара втече від нього з чужоземним принцом, ну, і слід сказати, свого Авель досяг.

Із принцом принаймні його королева так і не втекла.

У королеви, проте, були інші розваги та захоплення. З дозволу свого чоловіка Ара піднімалася на дзвіницю собору, звідки вдень за доброї погоди було видно все місто аж до Болотної Брами, а вночі — ясне зоряне небо, для вивчення якого панна замовила комплект лінз та астролябію. Гороскопи королеви набули популярності, а от замальовки «з народного життя» були чомусь конфісковані єпископом. Дехто пояснює це тим, що королеві з її високого вікна видно було, як здорове дозвілля торує дорогу до монастирських твердинь, спостерігати за чим, очевидячки, — гріх.

Втім, спостерігати можна було і за побутом самого замку. Оцей-от, Гвардійський, або ще кличуть його «Кошлатий», корпус — бачите, наче килимом, обвитий виноградною лозою — правив за казарму для Королівської гвардії. А що гвардія вправлялася просто на плацу перед палацом, то придворні дами не мусили мудрувати на предмет, чим би зайняти нудний полудень.

Гаразд, давайте нині підійдемо ближче до собору та оглянемо фасад. Зверніть увагу на золочені бані капел при вході, а також на унікальні водостоки, виконані у формі різноманітних дракончиків. Та вгору ж гляньте! Ну от, лише не дибуляйте туди-сюди, задерши голови — тут недавно розкопки почалися, і ходити обережненько слід, аби не гм… не долучитися до експозиції.

Тепер давайте трохи обійдемо собор, тут, ліворуч — особлива капличка, відома під назвою Мавзолей Адріана. Попри таку назву, поховано тут зовсім не архітектора, але нащадків династії Авелонів. Споруду виконано в строгому романському стилі, лише на фронтоні зображено фігуру з опущеним прапором у руці, а над замкненими дверима надпис «Non omnis moriar». Цікаво, що, ця цитата зовсім не з біблійних джерел, але з Горація, і повністю вона читалась би як «Non omnis moriar, multaque pars mei vitabit Libitinam» — «Весь я не помру, переважна частина мене уникне Лібітіни», давньоримської богині смерті себто.

Королі та поети, звісно, мають право на дивацтва. А ми з вами маємо цілковите право відпочити, бо бачу вже, бачу ваші стоптані мешти і змучені культурним дозвіллям лиця. Отож маєте десять хвилин на фотографування, і зразу ж по тому ми з вами рушимо до кав’ярні, де за смачними вафлями з вершками я нарешті розкажу вам всю правду про династію Авелонів.

LAUDATIO. PARS VIII

— Файна кав’яренька, е? — вдоволено хихикнув Мар’ян.

Лука скоса зиркнув на закіптюжені вікна, густо засмальцьований шинквас та вовкуватих завсідників, що блимали на них крізь димну імлу.

— Чарівна… — кахикнув він.

«Кав’яренька» звалася «Завісою», і Лука одразу ж потрактував це на користь димної завіси, що огортала клієнта, гарантуючи йому тьмяну приватність та їдку задуху. Цей район, що мав назву «Каганець» і починався щойно на південь від замку Авеля, взагалі був місцем, що зберегло принади середньовіччя, а власне — бруд, бідність та безпросипну пиятику. «Завіса» ж мала всі підстави зватися квінтесенцією доби, причім Лука мав підозру, що власники умисно не стирають кіптяви, бережуть патьоки воску та уникають електричного освітлення — по автентику сюди ішли не рідше, аніж по чарку гіркої.

Мар’ян був, схоже, одним з таких романтиків і, попри заборону пити на роботі — а місце справді надихало, — він знаходив у перебуванні тут якусь свою незбагненну втіху. Лука ж мучився спрагою та головним болем: справи були надто лихі для тверезості та надто складні, щоб розв’язатися чаркою. Отож він тихо сьорбав каву, намагаючись не приглядатися до чудного на смак напою.

Білявий тим часом намагався відчистити від кіптяви бодай би мале кружальце на шибі — все ж таки, їхні посиденьки в «Завісі» мали, окрім краєзнавчої, ще й стратегічну мету.

— Ну, то як там? — спрагло поцікавився Лука.

— Тихо… — гмукнув Мар’ян. — Та не смикайся, вони зачиняються хвилин за двадцять. Пий ото свій… свою… е… абощо.

Лука дражливо кахикнув.

— І що було злочинцям вибирати таке занедбане місце для свого кублища? — поскаржився він.

Мар’ян пирхнув.

— Справді, їм би просто перед ратушею крамничку відкрити! Налітайте, люди добрі, поки труйка свіжа!

— Оце ж, — схвально кивнув Лука, — і їм до фестивалю — крок дороги, і нам до них — хвилька пішки. Однаково, ми б їх і на Ринку не надибали, якби не друзяка Дзбанів…

Лука аж здригнувся, пригадавши недавній упереджений допит з уживанням «умбри». Цього разу Міхалко видав адресу «виробничих потужностей» та назвисько — бо хто б сказав йому прізвище? — постачальника митецької трути. Цей пан, відомий колегам під іменем Меценат, був імовірним призвідником усіх нинішніх Магістратських негараздів — від убивства