Читати книгу - "Золотошукач"

Коли я дістаюся Порт-Матюрена, то одразу опиняюся в натовпі. Це рибалки повертаються додому, в бухту Ласкара, чи фермери прийшли на ринок. Біля мене зі сміхом бігають чорношкірі діти, ховаються, коли я дивлюся на них. Поживши у його володінні, гадаю, я став трохи схожий на Корсара. Ото гарний корсар — увесь у пилюці і лахмітті, без корабля, вийшов зі свого барлогу!

Минувши помешкання Порталіса, опиняюся в центрі міста, на Барклі-Стрит. У банку, коли знімаю свої останні заощадження (на які куплю морські галети, цигарки, олію, каву і вістря для гарпуна, аби ловити кальмарів), я чую перше відлуння тієї війни, в яку легковажно буде втягнуто все людство. Свіжий примірник Маврикійця на стіні у банку повідомляє про останні телеграфні повідомлення з Європи: оголошення Австрією війни Сербії після замаху в Сараєво, мобілізація у Франції і Росії, підготовка до війни в Англії. Цим новинам уже десять днів!

Довго блукаю вулицями цього міста, де ще ніхто не усвідомлює, яка згуба загрожує світові. Юрба метушиться перед крамницями на Дункан-Стрит, у китайців на Дуґлас-Стрит, на дорозі до причалу. Якусь мить я думаю піти побалакати з лікарем Кемалем Буду у диспансері, але соромлюся свого лахміття і занадто довгого волосся.

У віконечку «до запитання» компанії Еліас Маллак на мене чекає лист. На конверті впізнаю її гарний нахилений почерк, але не наважуюся його тут же читати. Забагато людей на пошті. Тримаю його в руці, крокуючи вулицями Порт-Матюрена, а також коли роблю покупки. Лише повернувшись в Англійську затоку, сидячи в своєму таборі під старим тамариндом, я спроможний розпечатати листа. На конверті читаю дату відправлення — 6 липня 1914 року. Лист прийшов місяць тому. Він написаний на індійському папері ручної роботи, легкому, тонкому, матовому, впізнаю його хрустіння в руках. На такому папері любив писати наш батько або креслити на ньому свої плани. Я думав, що ці аркуші зникли геть усі під час нашого переїзду з Букана. Де Лаура знайшла їх? Гадаю, вона берегла їх увесь цей час, наче для того, аби написати на них мені листа. Вигляд її елеґантного нахиленого почерку мене бентежить такою мірою, що якусь мить я не в змозі читати. Потім упівголоса читаю собі самому:

Мій дорогий Алі!

Як бачиш, я не дотримуюся слова. Я присяглася, що напишу тобі лише єдине слово: повертайся! Але ось пишу тобі, не знаючи, що маю тобі сказати.

Спочатку про новини, які, як ти можеш здогадатися, кепські. Після твого від’їзду тут усе стало ще сумнішим. Мем нічим не хоче займатися, навіть піти до міста, щоб уладнати наші справи. Це я багато разів ходила, аби розчулити наших кредиторів. Є один англієць, такий собі пан Нот[32] (такі прізвища навмисно не вигадують!), він погрожує накласти арешт на ті три тумбочки, які є в нас у Форест-Сайді. Мені вдалося зупинити його, наробивши обіцянок, але на який час? Досить про це. Мем дуже слабка. Вона все ще говорить про те, аби переїхати до Франції, але всі новини, які приходять звідти, в один голос свідчать про війну. Так, усе дуже похмуре, більше нема майбутнього.

Моє серце стискається, коли я читаю ці рядки. Куди зник голос Лаури, яка ніколи не скаржилася, яка відкидала скарги, називаючи їх «веремією»? Хвилювання, яке я відчуваю, викликає не війна, яка загрожує світові. Його спричинює порожнеча, яка поглибилася між мною і тими, кого я люблю, і яка невблаганно віддаляє мене від них. Однак я дочитую останній рядок, в якому, мені здається, я на коротку мить упізнаю голос Лаури, її жарти:

Я не припиняю думати про час, коли ми були щасливими у Букані, коли дні не кінчалися. Я тобі зичу, аби там, де ти є, також були гарні дні, зі щастям, хай навіть і без скарбу.

Підписала лист лише великою «Л», без слів прощання. Вона ніколи не любила ні потиску рук, ні обіймів. Ось що в мене від неї залишається цей старий аркуш індійського паперу у руці, ото й усе.

Ретельно складаю аркуш, кладу його до моїх паперів у скрині серед письмового приладдя. Надворі сяє полуденне світло, примушує каміння виблискувати на дні долини, робить гострішим листя вакоа. Вітер приносить шум припливу. Мухи витанцьовують при вході до намету, можливо, відчувають наближення грози? Мені здається, що я все ще чую голос Лаури, яка звертається до мене з того боку моря і вітру, а тут лише тиша й самотність засліплює мене світлом.

Іду навмання долиною, все ще у сірому піджаку, який мені завеликий, ноги натерті черевиками, які зсохлися. Іду тими слідами, які знаю, вздовж ліній Корсарового плану і його забаганок, план нагадує великий шестикутник, що закінчується шістьма вістрями і є не що інше, як зірка з печатки Соломона, що відповідає двом перевернутим трикутникам з якірних кілець.

Багато разів перетинаю Англійську затоку, блукаю поглядом по землі, слухаю відлуння власних кроків. Бачу і впізнаю кожен камінь, кожен кущ, на піску в дюнах, у гирлі Очеретяної річки, бачу сліди власних кроків, яких ще не змив дощ. Підводжу голову, в глибині долини бачу блакитні неприступні гори. Наче я хотів пригадати щось давнє, забуте, великий похмурий рів Мананави, можливо, те місце, де починається ніч.

Більше не можу чекати. Сьогодні ввечері, коли сонце сідає за пагорбами за піком Венери, іду до входу в яр. Поквапливо видираюся на уламки, що ховають вхід, ударами кайла роблю діри в схилах яру, ризикуючи бути похованим під обвалами. Більше не хочу думати про свої підрахунки, про віхи. Чую удари свого серця, хрипкий звук натужного дихання і гуркіт земляних і вапнякових обвалів. Їхнє падіння полегшує мій стан, звільняє від тривоги.

Затято кидаю уламки скелі вагою по фунтів сто, у базальтові стіни, на дно яруги, відчуваю запах селітри, який плаває у нагрітому повітрі. Як п’яний, гадаю, а п’яний я від самотности, від тиші, через це я трощу камені і сам собі кажу: «Тут! Там!.. Туди! Іще туди!..»

На дні яруги накидаюся на купу такого великого, такого давнього базальтового каміння, що не певен, чи воно скотилося з чорних пагорбів. Знадобиться багато чоловіків, аби зрушити їх з місця, але я не можу чекати приходу негрів з ферм, Рабу, Адрієна Меркюра чи Фріца Кастеля. Ціною величезних зусиль, пробивши пробний отвір у першому базальтовому камені, пробую просунути вістря кайла і тисну на держално як на важіль. Каменюка зрушується, я чую, як