Читати книгу - "Історик"

Звичайно ж, вона правильно здогадалась. Я починав думати про те, яку інтелектуальну силу вона має, і пошкодував, що ми з нею не поговорили за інших, кращих обставин. А з іншого боку, мені не дуже сподобалося те, що вона відгадала.

— А навіщо вам це? — запитав я. — Для вашого дослідження?

— Звичайно ж, — сказала вона спокійним тоном. — Ви зв’яжетеся зі мною, коли повернетесь?

Я раптом відчув велику втому.

— Повернуся? Не знаю, у яку халепу я вскочу, не кажучи вже про те, коли повернуся. Може, на мене нападе вампір, коли я дістануся туди, куди хочу.

Я хотів сказати це іронічно, але неправдоподібність ситуації відкрилась переді мною, коли я заговорив: я стояв на тротуарі навпроти бібліотеки, як робив сотні разів раніше, за винятком того, що зараз говорив про вампірів (ніби я вірив у них) із румунським етнографом, і дивився, як під’їхала «швидка», як поліцейські метушаться навколо вбитого, у смерті якого був замішаний і я, нехай навіть побіжно. Я намагався не бачити їх брудної роботи. Раптом я зрозумів, що мені треба піти звідси якомога швидше, але без помітної квапливості і метушні. Я б не витримав, якби тоді мене забрала поліція, нехай навіть на кілька годин на допит. Мені треба було дуже багато зробити, і зробити терміново: мені знадобиться віза в Туреччину, яку мені, можливо, видадуть у Нью-Йорку, квиток на літак, ще мені треба буде акуратно сховати вдома інформацію, яка у мене вже була. У цьому семестрі я не викладав, хвалити Бога, але мені треба було вигадати алібі для деканату і сказати щось батькам, щоб вони не хвилювалися.

Я повернувся до Хелен.

— Міс Россі, — сказав я. — Якщо ви будете тримати цю справу в секреті, тоді я обіцяю, що зв’яжуся з вами, як тільки повернуся. Чи можете ви вигадати якийсь спосіб, щоб я міг зв’язатися з вашою матір’ю до мого від’їзду?

— Я можу зв’язатися з нею тільки листуванням, — сказала вона спокійним тоном. — До того ж вона не розмовляє англійською. За два роки я поїду додому і сама розпитаю її про цю справу.

Я зітхнув. Два роки були занадто довгим терміном, неймовірно довгим. Я вже трохи хвилювався з приводу того, що доведеться розлучитися з цим дивним компаньйоном через кілька годин, адже вона була єдиною людиною, яка знала про причину зникнення Россі. Незабаром я буду сам у країні, про яку майже нічого не знаю. Але це треба буде зробити. Я простягнув руку.

— Міс Россі, дякую вам за те, що терпіли такого божевільного, як я, ці два дні. Якщо я повернуся, звичайно ж, повідомлю вас про це. Тобто, можливо, якщо я повернуся з вашим батьком…

Вона зробила якийсь незрозумілий жест рукою, ніби вона не зацікавлена у щасливому поверненні Россі, але потім потисла мою руку, і я відчув зовсім інше. У мене було таке відчуття, що її міцний потиск був останньою ниточкою, яка зв’язує мене з моїм колишнім світом.

— До побачення, — сказала вона. — Хай вам якнайбільше щастить у вашому дослідженні.

Вона повернулася й зникла в юрбі. «Швидка» грюкала дверима. Я теж повернувся й пішов сходами, а потім через двір. За сто метрів від бібліотеки я зупинився й обернувся, сподіваючись побачити жіночу постать у чорному костюмі серед людей біля «швидкої допомоги». На мій подив, вона бігла мені назустріч і вже майже наздогнала мене. Дівчина швидко зрівнялася зі мною, і я помітив, що її обличчя трохи почервоніло. Хелен була схвильована.

— Я подумала, — промовила вона й зупинилася, потім глибоко зітхнула: — Це стосується мого життя більше, ніж будь-що інше. — Хелен зухвало поглянула на мене: — Я не знаю, чи в мене це вийде, але я поїду з вами.

Розділ 24

Батько придумав якісь пояснення із приводу того, чому він був в Оксфорді у відділі про вампірів замість того, щоб бути на зборах. Переговори скасували, як він сказав, потискуючи руку Стівену Барлі у своїй звичній манері. Він зайшов сюди в одній старій справі, потім зупинився, прикусивши губу, і почав уточнювати, ніби шукав спокійне й тихе місце (у це я могла повірити). Його подяка Стівену була очевидною, він був радий бачити цього високого статурного хлопця у зручному вовняному светрі. У кожному разі, що б міг батько сказати мені, якби я сама застала його там? Як би він міг пояснити або навіть приховати документ, що лежав у нього під руками? Він зробив це зараз, але надто пізно — я вже встигла побачити назву розділу на папері кольору слонової кістки: «Вампіри Прованса і Піренеїв».

Я погано спала тієї ночі на ліжку із ситцевим балдахіном у будинку глави коледжу: кожні кілька годин я прокидалася від дивних снів. Одного разу я побачила світло під дверима у ванну, яка знаходилася між моєю кімнатою й кімнатою батька, і це заспокоїло мене.

Іноді я відчувала, що він не спить, чула якийсь тихий шерех у сусідній кімнаті, і це будило мене. Перед світанком, коли сіро-зелене світло стало проходити крізь штори, я прокинулася востаннє.

Цього разу мене розбудила тиша. Було занадто спокійно: ледь помітні обриси дерев у саду (я визирнула крізь штори), велика шафа поруч із моїм ліжком і тиша в кімнаті батька. Не те щоб я очікувала, що він буде вже на ногах у такий час, — просто зазвичай він би все ще спав, можливо, трохи хропів би, якби лежав на спині, намагався б стерти турботи минулого дня, відкладаючи втомливий графік лекцій, семінарів і суперечок, які очікували його попереду. Під час наших подорожей він зазвичай стукав до мене у двері після того, як я вже встану, запрошуючи мене на прогулянку перед сніданком.

Цього ранку тиша тиснула на мене, я вибралася зі своєї великої постелі, вдяглася й перекинула рушник через плече. Як правило, я вмивалася у ванній та прислухалася до найтихшого подиху мого батька. Я обережно постукала у двері ванної кімнати, щоб упевнитися, чи його там точно не було. Тиша була ще глибшою, коли я стояла перед дзеркалом і витирала обличчя. Я приставила вухо до його дверей. Я точно знала: він спав так, що його було чути. Знала, що з мого боку буде жорстоко, якщо я перерву його заслужений відпочинок, але паніка скувала мої руки й ноги. Я ледь чутно постукала. Усередині не було жодного