Читати книгу - "Любов і піраньї"

Утім, попри всі спірні питання, дамба «Ітаіпу» є, без перебільшення, монументальною спорудою. Добра чи погана, вона є яскравим символом нашої цивілізації, символом сили людської думки, розвитку та прогресу, а заразом і стилю нашого життя. Людина — єдина істота на планеті Земля, котра радикально змінює світ, що її оточує. «Ітаіпу» напрочуд чітко демонструє, наскільки сильними є ці зміни.

Принцип роботи гідроелектростанцій

Гідроелектростанція використовує енергію водяного потоку. На противагу ГЕС, в атомних станціях використовується енергія, що вивільняється при розпаді атомів, наприклад, урану, а на теплових — енергія, що виділяється при спалюванні горючих вуглеводнів: мазуту, газу тощо.

Для роботи ГЕС зазвичай будують дамбу. Вона перекриває русло річки, таким чином створюючи напір води. Воду, яку забирають з вершини греблі, подають на лопатки турбіни, котра обертає ротор генератора, таким чином продукуючи електроенергію. Гідроелектростанції мають безліч переваг. Зокрема, їхні турбіни можуть працювати в будь-якому діапазоні потужностей, що дозволяє регулювати вироблення електроенергії залежно від потреб споживача, річки самі по собі належать до відновних джерел енергії, ГЕС не забруднюють навколишнє середовище, в середньому собівартість виробітку електроенергії вдвічі менша, ніж на ТЕС.

2009 blackout

10 листопада 2009 року (трохи більш ніж за місяць до мого візиту на станцію) через сильний шторм, який накрив увесь бразильський штат Парана та половину Парагваю, передача електроенергії від «Ітаіпу» раптово обірвалась. Ураганний вітер пошкодив три основні високовольтні передавальні лінії (сама ГЕС не постраждала). Аварія призвела до масових відключень електроенергії, повністю зануривши в темряву весь Парагвай, а також залишивши на кілька годин без світла Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро, Еспіріто-Санто та інші бразильські міста. Загалом знеструмленими залишилося майже 50 мільйонів людей.

Ця аварія продемонструвала, наскільки вразливою є людська цивілізація і наскільки сильно ми залежимо від наших машин. Бразилія дещо менше постраждала від аварії, проте Парагвай, котрий не мав резервних джерел енергії, виявився повністю паралізованим. Життя в країні фактично припинилося.

ГЕС «Ітаіпу» в розрізі

* * *

Перший раз, як ви зрозуміли, я потрапив у Парагвай, просто перейшовши на парагвайську половину станції «Ітаіпу».

Трохи згодом, повернувшись до Фоз-ду-Іґуасу, я дізнався, що насправді у Парагвай (тобто у Парагвай по-справжньому) потрапити не так і важко. Для цього достатньо перебратися через Парану мостом Ponte da Amizade. З іншого боку річки, на парагвайському березі розкинулося прикордонне містечко під назвою Сіудад-дель-Есте. Більше того, багато бекпекерів, що стирають сандалі на трактах Бразилії, саме так і роблять, додаючи до різноманіття своїх поневірянь один день у Парагваї.

Значок, яким позначаються HI-хостели

Чесно кажучи, ідея належала не мені. Мене підмовили попертися в Сіудад-дель-Есте Хесус, кумедний низькорослий португалець із лицем топ-моделі з обкладинки якого-небудь жіночого журналу та з кумедною манерою розмахувати руками під час розмови, та Мартін, русявий і веснянкуватий, зростом ще менший за Хесуса, але дуже жвавий та задиркуватий новозеландець. Ми ночували в одній кімнаті чудового НІ-хостелу (з басейном, тренажерним залом, власним баром та відкритою верандою для щоденних вечірніх паті), який розташувався практично у центрі Фоз-ду-Іґуасу, а отже, просто не могли не зблизитись.

Хесус та Мартін познайомилися в одному з хостелів Ріо-де-Жанейро, після чого цілий тиждень мандрували разом, встигнувши за цей час стати друзями не розлий вода. Зазвичай дружба бекпекерів міцна, але коротка, мов хвіст у французького бульдога, тож у Фоз-ду-Іґуасу вони мусили розійтися. За п’ять днів Мартін їхав автобусом до Буенос-Айреса, звідки летів додому в Нову Зеландію, а Хесус, як і більшість європейців, підготовка яких до мандрівки обмежується купівлею квитків, ще не знав, куди подасться. Він хотів відвідати Пантанал, однак, наслухавшись моїх історій про початок сезону дощів та безперервні зливи, роздумав.

Хесус та Мартін постійно сварилися через презервативи. Доходило ледь не до бійок. Відчайдушний Мартін стверджував, що кондом — це ганьба людства. Він лаявся та бідкався, що цей гумовий винахід не гідний справжнього чоловіка.

— Я навіть під час випадкових контактів під час подорожей не вдягаю презерватив! — запально заявляв куций новозеландець. — Ним можуть користуватись тільки слинтяї та геї!

Хесус не мовчав і ставав на захист кондомів. Він категорично підкреслював, що без презервативів не можна, секс без запобіжника ризикований і небезпечний, а ще називав Мартіна кретином, після чого казав, що той колись дограється.

Новозеландець не здавався і стояв на своєму. Він багато плювався і називав кретином Хесуса, у якого вдома в Лісабоні, як виявилось, стоїть спортивний мотоцикл «Хонда» і на якому португалець нерідко носиться швидше за вітер.

— Це ти мені розказуватимеш, що є ризиковим і небезпечним? Га? Людина, котра пиряє на відкритому транспортному засобі зі швидкістю 300 км/год? Ідіот! Поговоримо, коли ти зчешеш собі голову до попи!

Такі от веселі випали мені сусіди…

— Завтра ми їдемо у Парагвай, — заявив скрипучим голосом Мартін, коли я повернувся з екскурсії по найбільшій світовій ГЕС. — Ти їдеш з нами, — безапеляційно додав новозеландець (Хесус та Мартін прибули у Фоз на день раніше за мене і вже встигли надивитися на водоспади, а їхати зі мною на «Ітаіпу» не захотіли).

— Я мушу взнати спочатку, чи потрібна мені віза, — обережно мовив я.

— На один день можна і без візи, пускають усіх, у кого є бразильська, — по-діловому захрипів Мартін. — Крім того, я дізнавався — українцям для відвідин Парагваю віза не потрібна.

Хесус на підтвердження махав головою.

— І що там такого цікавого?

— О! Місто — просто супер, — заторохкотів новозеландець, веснянки застрибали на його щоках. — Мені вже все розказали. Хоча попереджаю відразу: грошей бери з собою стільки, скільки необхідно, щоб доїхати назад!

— І усілякі цяцьки, як-от камери та мобільні телефони, краще залишити в хостелі, — знову мотнув головою португалець.

Я насторожився.

— Якого біса я маю їх залишати?

— Бо назад однаково нічого не привезеш, — Мартін дістав з кишень шоколадні крекери і взявся незворушно хрумати.

— Заберуть, — спокійно підтвердив Хесус. — Все заберуть…

— Хто?

— Пацани з дель-Есте…

— Так усе серйозно?

— Кордон, — стенув плечима лісабонець, — сам знаєш, які у них тут порядки…

Я збирався пробути у Фозі ще три дні, а тому, відверто кажучи, просто не знав, чим себе зайняти. Пропозиція моїх нових товаришів виявилась дуже доречною.

— О’кей, чуваки, я з вами!

* * *

О 8:00 ранку ми вже сиділи в старезному банькатому автобусі «Мерседес», котрий вирушав із Фоз-ду-Іґуасу до Сіудад-дель-Есте. Ми були єдиними іноземцями в автобусі, однак ніхто з місцевих не звертав на