Читати книгу - "Прерія"

— Тихше, Поле, тихше, — зупинила його перелякана дівчина, що йшла поруч, спираючись на його руку. — Тебе почують!

Бортник замовк; однак, поки вони йшли берегом потічка, раз у раз зловісно поглядав через плече, що промовисто свідчило про його войовничий настрій. Заглиблені кожен у свої думки, подорожні через кілька хвилин піднялися на горб і, не гаючи часу, тут-таки спустилися. Тепер можна було не боятися, що скватерові сини побачать їх, перш ніж натраплять на слід. Під захистом горба старий трапер звернув убік, щоб збити з пантелику переслідувачів, — так корабель змінює свій курс у темряві чи тумані, обманюючи пильність ворога.

Дві години вони швидко йшли, огинаючи бескид, і, зробивши півколо, опинилися в місці, протилежному тому, куди вони спочатку верстали путь. Більшість утікачів не уявляли собі, де вони, як недосвідчений пасажир не знає місцезнаходження корабля серед океану; але старий вів перед, впевнено повертаючи та спускаючись в улоговини, і його супутники йшли слідом, підбадьорені рішучістю провідника, яка свідчила про те, що він добре знає тутешню місцевість. Траперів собака, час від часу зупиняючись, щоб зазирнути йому в очі, всю дорогу біг попереду так само впевнено, як ішов господар, ніби вони заздалегідь домовилися, куди йти. Але коли минули ці дві години, собака зненацька зупинився, сів серед прерії, понюхав повітря і тихо, жалібно завив.

— Так, песику, так, це те місце… Я його добре запам'ятав! — мовив старий, ставши поруч свого стривоженого супутника і чекаючи, поки підійде решта. — Значить, перед нами зарості, — провадив він далі, показуючи вперед. — Тут ми можемо сидіти, поки на цих рівнинах виростуть високі дерева, і ні скватер, ні його рідня не потурбують нас.

— Так це ж те місце, де лежав мрець! — вигукнув Мідлтон, з відразою озирнувшись навкруги.

— Еге ж! Треба подивитись, чи рідні поховали його. Собака впізнав запах, але щось його непокоїть. Отож, друже бортнику, доведеться тобі піти подивитись, а я тим часом притримаю собак, щоб вони не виказали нас своїм голосним виттям.

— Мені? — вигукнув Пол, запускаючи пальці в свої кошлаті кучері, ніби хотів трохи помізкувати, перш ніж наважитись на таке страшне діло. — Послухай, старий трапере, не раз я стояв у самій благенькій бавовняній сорочині серед бджолиного рою, що втратив матку, — й оком не змигнув. І, запевняю тебе, той, хто здатен на таке, не побоїться жодного з живих Ішмаелових синів. Але длубатись у мертвечині — то вже, даруйте, не по мені. Дякую за довіру, як кажуть у нас в Кентуккі, коли когось обирають капралом, і дозвольте відхилити цю честь.

Старий перевів розчарований погляд на Мідлтона, але той був надто заклопотаний, утішаючи свою Інес, щоб помітити його збентеження; а втім, вихід із цієї скрути знайшовся завдяки людині, від якої нібито й годі було сподіватися такої сили духу.

Доктор Баттіус протягом усього відступу відзначався надзвичайною старанністю в досягненні наміченої мети. Він так жадав якнайшвидше втекти від небезпеки, що, здавалося, забув про всі свої пристрасті. Шановний природознавець належав до тих дослідників, що їх навряд чи варто брати в супутники людині, яка кудись поспішає. Їхні пильні очі не пропускають жодного каменя, жодного куща чи стебла; і хай хоч грім, хоч злива, — ніщо неспроможне відвернути їхньої уваги від глибоких роздумів. Але не так повівся учень Ліннея[45] в ту скрутну хвилину, коли його розум турбувало набагато важливіше питання: чи не зазіхнуть Бушеві могутні сини на його право вільно подорожувати прерією. Найпородистіший і найвченіший гончак, що переслідує дичину, не біг би так швидко, дивлячись в одну точку, як біг лікар, окреслюючи дугу. Коли б він знав, що трапер пішов на хитрість, повівши їх в обхід Ішмаелової фортеці, сміливості в нього поменшало б. Але він тішився думкою, що кожна п'ядь, яку він пройшов по прерії, лягала між ним і ненависним бескидом. Коли він дізнався про свою помилку, це, звісно, його приголомшило; а проте він сміливо зголосився піти в зарості, де, як вони думали, ще лежав замордований Ейса. Може, натураліст прагнув показати свою хоробрість, бо в глибині душі побоювався, щоб його надмірну поквапливість під час відступу не витлумачили хибно. Принаймні, хоч як там він ставився до небезпек, що їх можна сподіватися від живих, освіта й звички ставили його понад забобонні страхи перед мертвими.

— Коли йдеться про справу, що вимагає цілковитого самовладання, — трохи хвалькувато мовив учений муж, — то ось перед вами людина, на фізичний гарт якої ви можете покластися, — натякніть лише, в якому напрямку мені прикласти свої розумові здібності.

— Ото любить чоловік загадувати загадки! — пробурмотів простодушний трапер. — Але, здається мені, в його словах завжди прихований якийсь сенс, хоч відшукати його так само важко, як побачити трьох орлів на одному дереві. Так от, друже, найрозумніше, що ми можемо зробити, це сховатися в цих заростях від Ішмаелових синів, якщо вони натраплять на наш слід. А ти знаєш, там може бути таке, що налякає жінок. То вистачить у тебе мужності зазирнути смерті в обличчя, чи мені йти туди самому, а собаки хай зчиняють галас? Бачиш, молодий пес уже ладен кинутися вперед, і пащеку роззявив.

— Чи вистачить у мене мужності?! Шановний трапере, ми з вами знайомі недавно, а то б ви не запитували про те, що може стати причиною жорстокої суперечки між нами. Чи вистачить у мене мужності! Я належу до класу mammalia, тобто ссавців, до ряду приматів і роду homo! Такі мої фізичні атрибути; що ж до моїх моральних якостей, то хай про це судять нащадки, а я сам скромно мовчатиму.

— Може, ті «трибути» й справді до смаку тим, хто в них тямить, а мені від них ні ситості, ні здоров'я. А от від моралі ще не було шкоди жодній людині, байдуже, мешкає вона в лісі чи серед засклених вікон і димарів. Нас із тобою, друже, розділяють лише два чи три важких слова; але, на мою гадку, свобода й звичка навчать нас краще розуміти одне одного, й наші думки про людство й життя загалом збігатимуться… Тихше, Гекторе, тихше. Що тебе дратує, песику? Не звик до запаху людської крові?

Нагородивши філософа природи поблажливо-співчутливою усмішкою, вчений, щоб менше напружувати горло, а своїм жестам і поставі надати більше величі й невимушеності, ступив два чи три кроки назад із заростів, куди його завів був спалах сміливості.

— Homo є homo, — прорік він і