Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

– Облиште зайву скромність, хоча вона вам і стане в пригоді у майбутньому, але зараз не варто скромничати. Я до вас ось у якій справі: отже ж вирішив я побудувати собі дачний будиночок тисяч десь на шістдесят, то чи не бажаєте взятися до будівництва? – поцікавився Вакербас.

Від такої несподіваної пропозиції Горацій сторопів.

– Звичайно, пане Вакербас, я готовий докласти своїх рук і вміння, щоб вам догодити! – відрапортував Горацій, ще й досі не вірячи, що саме йому випала така щаслива карта.

– От і чудово, а зараз дозвольте… не буду вам заважати складати проекти, у мене ще купа справ, – сказав Вакербас і хутко вийшов із конторського приміщення.

Горацій усе ніяк не міг вийти з дива і вирішив, що все ж таки варто сходити додому й пообідати, на сьогодні з нього досить, можна зачинити конторку.

Удома на Горація чекав ще один сюрприз: уздовж усієї вулиці видно було довжелезний караван навантажених мішками верблюдів, а погоничами при них були чорношкірі раби. І весь цей караван рухався до під'їзду, в якому жив Горацій. Караван жваво розвантажувався, і мішки перекочовували до під'їзду. Коли Горацій прийшов додому, він зрозумів, що насправді мішки перекочували до його квартири, що викликало невдоволення пані Рапкін.

– Мій пане, ці дарунки для вас, – тільки й мовив старший погонич і, закінчивши розвантаження, поспішно пішов геть.

Миттю верблюди зникли з вулиці, ніби їх тут ніколи й не було.

Зазирнувши у мішки, Горацій увесь похолов: вони були по саму зав'язку повні самоцвітів і золота. Причому найменший з каменів був завбільшки з кулак і коштував величезних грошей. Що це за дари і що з ними робити, Горацій хоч ґвалт кричи не розумів. Але тут сталося повторення вчорашнього вечора: з нізвідки, неначе з повітря, виткнувся вчорашній старий.

– Вітаю тебе, о мій визволителю, чи задоволений ти моїми дарунками?

– А ви хто? – насилу пробелькотів Горацій.

– Як, ти не пам'ятаєш мене? Ти ж сам учора звільнив мене з пляшки. Я Факраш ель Амаш, наймогутніший джин Азії, мене зрадою і підступністю запроторили до цієї в'язниці. – Джин зневажливо копнув мідного глека, що валявся на підлозі: того самого, що його Горацій ще вчора придбав на аукціоні, – але ти, світло моїх очей і біль мого серця, звільнив мене, то ж проси чого хочеш. Я кинув до твоїх ніг скарби нечувані, та це лише дещиця того, що я можу для тебе зробити, моя влада безмежна! – Останню фразу джин пророкотав так, немов пролунав гуркіт грому, нагнавши страху на Горація, який і так був ледь живий.

– Але мені не треба стільки скарбів, що я з ними робитиму? – ще більше злякався Горацій.

– О, часе, ти знецінюєш людей, хто таке чув, щоб від багатства відмовлялися, ти взірець скромності й поміркованості, мій юний друже. Невже ти відмовляєшся від усього цього багатства, про яке не смів навіть мріяти жоден зі смертних? – дивувався Факраш.

– Будь ласка, не ображайся на мене, шановний джине, але мені не потрібні ці багатства, я був би тобі щиро вдячний, коли б ти забрав їх назад. Адже твоєї могутності досить для цього? – вирішив схитрувати Горацій. До нього почало повертатися самовладання і хитрість, якою природа обдарувала чоловіка.

– Ти не уявляєш, мій смертний друже, яку я маю владу! – самовдоволено вигукнув джин, і всі багатства, що тільки-но величезними купами громадилися у нього під ногами, зникли. – Але скажи мені, я хоча б догодив тобі іншим моїм дарунком?

– Яким це іншим дарунком? – Горацій не розумів, що саме недоговорює джин.

– Як це яким? Адже до тебе приходив сьогодні пан із замовленням будинку? Це я його навів на думку і змусив попрямувати до тебе, – пишаючись своєю витівкою, випнув груди джин.

Тільки тепер Горацій зрозумів, кому він мусить бути вдячний за багатого замовника, який дарував би йому можливість повінчатися з Сільвією.

– То це ваша робота? – розчаровано зітхнув Горацій.

– А чия ж іще? – єхидно підморгнув джин. – Коли я вилітав від тебе, я почув, як цей пан сказав уголос, що хоче, мовляв, побудувати будинок. І я навіяв йому думку про те, що він має з цим проханням піти до тебе.

– О, Боже мій, а я вже був подумав, що цей пан сам вирішив запропонувати мені роботу, – простогнав Горацій.

– Та не бійся ти, повелителю моїх безмежних сил, я допоможу тобі збудувати палац для цього пана. Та й тобі самому варто було б перебратися у більш відповідні твоєму рангу палати, аж прикро дивитися на це жебрацьке житло, – оцінюючим поглядом обвівши кімнату, мовив джин.

– Ні-ні, мене все цілком влаштовує, тим паче що на іншу квартиру я поки не заробив, тому і в цій мені не соромно приймати моїх гостей. До речі, про них. Пане Факраш, чи не могли б ви залишити мене на деякий час, а то до мене мають приїхати гості, а я зовсім до цього не готовий, – запобігливо, щоб не образити старого, попрохав Горацій.

– Та це ж найпростіше, не клопочися цим, о мій визволителю, я навіки тобі зобов'язаний, тож не заважатиму тобі, а лише віддячу, – сказавши так, Факраш розтанув у повітрі.

– За що мені все це? – простогнав Горацій.

Час линув швидко. Якось Горацій надіслав запрошення професорові приїхати до нього, знайшовши привід: розібрати клинопис на печатці, а заразом мав намір просити руки доньки професора – адже якщо в Горація тепер є таке грошовите замовлення, отже відтак з'являється й право побратися з юною Сільвією.

Поки Горацій був заклопотаний листом, у його будинку сталися разючі зміни: замість ветхої будівлі постав справжній східний палац. Стіни його були запнуті червоним оксамитом, а кутки прикрашали мармурові колони. Скрізь у будинку сновигали заклопотані раби. Верескнувши з жаху, до Горація притьмом прибігла пані Рапкін, яка тепер не впізнавала свій дім, вона гнівно репетувала, що Горацій, мовляв, не мав права так кардинально перебудовувати чужу власність, що в цьому будинку порядна англійська родина тепер і жити не зможе. Скінчивши свій довгий лайливий монолог, сердита пані Рапкін пішла геть.

Жах від зміни, що сталася з його будинком, у Горація змінився панікою, адже найближчим часом мала з'явитися шановна родина Фютвоїв! Він хотів перевдягнутися до приїзду дорогих гостей, але знайшов тільки халат, розкішно оздоблений коштовним камінням і золотим розписом. Вирішивши, що цей халат більше пасуватиме до його теперішніх чертогів, ніж звичайний діловий одяг, Горацій поспішно вбрався в нього.

Отетерілий професор Фютвой тим часом