Читати книгу - "Переспівниця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Здавалося б, дрібниця, а скільки вона означає! Геймітч мені недоговорював. Той хлопець, що його я бачила востаннє, — лютий, навіжений, одержимий жагою вбити мене, — ніколи б не намалював таких квітів. Не зміг би зосередитися і створити щось настільки гарне для Енні й Фінея. Невідомо звідки біля мене з’явився Геймітч, так ніби й очікував на таку реакцію.
— Ходімо прогуляємося. Вдвох, — мовив він.
У коридорі, подалі від камер, я запитала:
— Що з ним?
Геймітч похитав головою.
— Не знаю. Ніхто не знає. Іноді він поводиться цілком адекватно, а тоді без вагомої причини знову зривається. Глазурування весільного торта входило в курс терапії. Піта працював кілька днів. Коли спостерігаєш за ним у такі миті... він здається таким, як раніше.
— Отже, його вже випускають із палати? — запитала я. На саму думку про це я рознервувалася.
— Ні, ще не випускають. Він глазурував під пильним оком охорони. Його досі тримають під замком. Але я розмовляв із ним, — сказав Геймітч.
— Ви були з ним в одній кімнаті? — запитала я. — І він не оскаженів?
— Ні. Він гнівається на мене, але на це є причина. Я ж не розповів йому про повстанський план... — Геймітч замовк, так ніби щось обмірковуючи. — Піта каже, що хоче побачитися з тобою.
Я ніби опинилася на одному з тих глазурованих корабликів: довкола плескалися блакитно-зелені хвилі, а під ногами гойдалася палуба. Довелося впертися рукою в стіну, щоб не заточитися. Такий розвиток подій у мої плани не входив. Ще в Окрузі 2 я списала Піту з рахунків. І вирішила дістатися Капітолія, вбити президента Снігоу і розпрощатися з життям. Те, що мене підстрелили, тільки відстрочувало виконання плану. Я вже не сподівалася, що Піта захоче побачитися зі мною. Однак зараз я не можу відмовитися.
Опівночі я стояла перед дверима Пітиної камери. Лікарняної камери. Нам довелося зачекати на Плутарха, який закінчував зйомки весілля, що, попри Плутархове невдоволення, вдалося на славу.
— Добре, що Капітолій стільки років ігнорував Округ 12: ви й досі здатні на спонтанні вчинки. Публіка таке любить. Як тоді, коли Піта оголосив на весь світ, що закоханий у тебе, чи коли ти втнула ту витівку з ягодами. Так і робиться шоу.
Мені понад усе хотілося зустрітися з Пітою без свідків. Але за склом уже зібрався цілий консиліум лікарів, озброєних записниками й ручками. Коли Геймітч дав дозвіл заходити, я повільно відчинила двері.
На мене одразу глянули блакитні очі. На кожній руці у Піти було по три пов’язки, які обмежували рухи, а з вени стирчала трубка із заспокійливим — про всяк випадок, якщо він втратить самовладання. Він не намагався вивільнитися, однак дивився на мене якимось дивним поглядом, ніби я й справді мутант. Я не зупинялася, поки не опинилася за крок від ліжка. Не знала, куди подіти руки, тому просто схрестила їх на грудях.
— Привіт.
— Привіт, — відповів Піта. То був його голос, майже його голос, однак було в ньому щось нове. Підозра і докір.
— Геймітч сказав, що ти хотів зі мною побалакати, — мовила я.
— Для початку подивитися на тебе.
Піта ніби тільки й чекав, що я просто в нього на очах зараз перекинуся на вовка-мутанта з повною пащею слини. Він дивився на мене так довго, що я почала поглядати на скло, сподіваючись почути в навушнику якусь вказівку від Геймітча, однак той мовчав.
— Ти не така вже й дужа, еге ж? І не красуня.
Я усвідомлювала, що Піта пройшов крізь пекло, але чомусь його слова зачепили мене за живе, і я обрала неправильну тактику.
— Що ж, ти також маєш не найкращий вигляд.
Геймітч наказав мені на крок відступити, однак його слова заглушив Пітин сміх.
— Як неввічливо! І ти кажеш таке мені після всього, що я пережив.
— Ага. Ми всі чимало пережили. І до речі, з нас двох увічливим завжди був ти. Не я.
Я робила все не так. Не знаю, чому я одразу зайняла оборонну позицію. Піту катували! Накачували отрутою мисливців-убивць! Що зі мною не так? Раптом я відчула, що зараз просто почну верещати на нього — навіть сама не знаю чому, — тому вирішила, що краще буде, якщо я піду.
— Слухай, я недобре почуваюся. Може, я зазирну завтра.
Я уже дійшла до дверей, але Пітин голос зупинив мене.
— Катніс. Я пам’ятаю хліб.
Хліб. Єдине, що нас зв’язувало до Голодних ігор.
— Тобі показали запис, де я про це розповідала, — мовила я.
— Ні. А що, є такий запис? Тоді чому Капітолій не використав його? — запитав він.
— Його записали того дня, коли ми тебе врятували, — відповіла я. Біль стискав мені ребра, немов лещата. Не варто було танцювати. — То що ти пам’ятаєш?
— Тебе. Під дощем, — мовив він тихо. — Ти копирсалась у нашому смітті. Я спалив хліб. Мама мене вдарила. Я виніс хліб, щоб викинути свиням, а натомість віддав тобі.
— Правильно. Саме так усе й було, — сказала я. — Наступного дня, після уроків, я хотіла подякувати тобі. Але не знала як.
— Після уроків ми були надворі. Я намагався зловити твій погляд. А тоді... здається, ти зірвала кульбабу.
Я кивнула. Він пам’ятає. Цього я нікому не розповідала.
— Мабуть, я дуже тебе кохав.
— Так, — голос мій урвався, і я вдала, що кашляю.
— А ти мене кохала? — запитав він.
Я не відривала очей від підлоги.
— Всі кажуть, що так. Тому Снігоу тебе і катував. Щоб зламати мене.
— Це не відповідь, — сказав Піта. — Я й не знав, що думати, коли мені показали деякі записи. Під час перших Голодних ігор усе мало такий вигляд, ніби ти намагалася мене вбити, скинувши вниз гніздо мисливців-убивць.
— Я хотіла вбити вас усіх, — мовила я. — Ви ж
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Переспівниця», після закриття браузера.