Читати книгу - "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1"

— Я відіслав її милість — паню і Христю в Київ. Доки тут війна й доки Забуський на волі, доти їм тут безпечно не може бути.

— Аж у Київ?

— У мене в Києві є тітка. Вона ними заклопочеться

— Але ж, Даниле, але ж, щоб жити в місті, треба гроша. Ти знаєш, що в мене його обмаль.

— Але у мене в брід. Тим не журися, пане Олешич.

— Чи я буду могти коли небудь віддати? Адже тепер ціле Загір’я зруйноване вкрай.

— А чи ж я хочу, щоб вашмосць віддавав? Чи я платив, коли приїздив до вас? Ваш хліб їв. Пане Олешич, вони зрозуміли й погодилися, чому ж вашмосць не може? Коли вже так, то скажу вашмосці все. Я Христю кохаю і для Христі я не байдужий. Тепер, як вашмосць сам знаєш, — війна, не час про те думати. Але коли Бог дозволить вернутися здоровим із походу, то вклонюся вашій милості доземно, до самих ніг, щоб мені вашу Христю за дружину віддав. Ні від неї, ні від вашої милости, пане Олешич, я жадного слова обітниці не прошу й не чекаю. Повернемось, а вона не змінить своєї думки, тоді час буде говорити. Що вашмосць задумує робити?

— Я? — спитав Олешич, беручи від Дрозда миску з горохом та праженою ковбасою. — Де ж я можу знати, пане Даниле? Сина втратив, родина розбита, прадідівський дім — покинутий, опустілий. Не знаю. Що Забуський Адамові зробив?

Нечай оповів йому все, що сам чув від Христі і пані Олешичевої.

Олешич сидів довго, судорожно стискаючи пальці рук, врешті розбитим голосом:

— Га! Божа воля! А він же був уся моя надія і моя підпора! Що мені без нього життя? Ох, коби я того Забуського зустрів! Я б...

Нечай перервав йому:

— Забуського, пане Олешич, радше мені лиши! Коли б вашмосць його зустрів, то либонь Христя втратила б і батька. Мало таких небезпечних було й на Запоріжжі. Я його знаю не від сьогодні і знаю, що це за людина. Хочеш вашмосць їхати до родини в Київ?

Олешич спер голову на обох долонях. Хвилину наче думав про щось. Потім почав говорити:

— Що ж я в Києві буду робити? Кажеш, що їм там безпечно та що вони матимуть опіку. До Загір’я мені також немає чого вертатися. Дивитися на пустий дім? Піду з тобою, пане Даниле, може я ще на що придамся?

— А я думаю, пане Олешич, що тобі треба повернутися до Загір’я.

Олешич підняв допитливо голову з долонь.

— Я думаю, пане Олешич, що вашмосць нам там потрібний будеш у цій війні, що тепер розпочинається. Глянь на цей табір. Знаєш, вашмосць, скільки тут люду? Поверх двадцять тисяч. Коли я рушив із Чигирина, я мав тільки півтори тисячі. Все зійшлося тут.

Збігаються люди з усіх усюдів. Цей здобув десь мушкет, той шаблю, той приніс зі собою пістолі. Ковалі кують підкови, кують вістря до списів та стріл. Але все це пусте. Списами та луками ми війни не виграємо. У мене тут у таборі двадцять шість гармат, вісімнадцять із самого Бару. Вашмосць збагнув, що я говорю?

— Вибач, але ні.

— Хочу сказати, що всі ці мушкети, самопали, пістолі ні до чого, коли нема пороху та куль. Я знаю, що у вашмосці в Загір’ї був млин на порох. Там і сірку можна дістати і той рід салітри, що підходить до пороху, ну й дерева на вугілля є доволі. Знаю також, що вашмосць на тому розуміється. Ми робимо вже порох біля Запоріжжя, в Чигирині, в Черкасах, але його ніколи не забагато і звідтам тяжкий довіз. Нам треба мати великі, якнайбільші млини таки тут. Знаю також, що в пана Сєнявського, біля Межибожа, теж були такі млини. Отож моя думка, пане Олешич, добродію мій, така: дам тобі на охорону млинів та на охорону транспортів людей, скільки схочеш. Скажімо: на початок п’ятсот люда вистачить. У тому частина буде кінноти. Їдь і починай! Не тільки в Загір’ї. Пусти, васць, у рух усі млини, що були в ближчій і дальшій околиці. Дам тобі підвод також, скільки схочеш, щоб доставляли порох до війська. Згода?

— Згода, Даниле, хоча то велика робота. А як якась польська частина в ті сторони наскочить?

— Твоє діло, пане Олешич, не дати пороху. Це така річ, що й у повітря може вилетіти, правда? Охорона буде і я буду мати на вас око. До Києва, вашмосць, напиши сьогодні, бо післанця посилаю завтра вдосвіта. Я також напишу. Крім того напишу до Кричевського, щоб на них мав своє око, бо він є київським полковником. Сьогодні ще виділю тобі, пане Олешич, людей та підводи. Ми завтра рушаємо, бо гетьман наглить. Здається, підемо на поміч Кривоносові. Ваша милість теж рушить, але до Загір’я. Пам’ятай, що ми вже ждати будемо від вас пороху, — починаючи з завтрішнім днем — закінчив з усміхом Нечай.

Олешич писав довго листа до своїх. Коли став писати про Нечая, не міг стриматися, щоб не додати, що він про все вміє подумати, що в нього "і серце мужнє і розум великий".

А в другому кінці табору, в Корнієнковій сотні Дужий не міг заснути. Не міг зрозуміти, як можна було так легко розігнути підкову, яку він із таким зусиллям зігнув.

— Характерник! — рішив наостанку і вдоволений, що розв’язав загадку, поклався спати.

Невдалий похід

Ні Корф, ні Забуський, як старі, досвідчені вояки, не робили собі великих надій, вирушаючи на Немирів. Корф, що говорив досить добре по-українськи, — а говорити любив — не скривав свого невдоволення, бо, заки їхній загін минув Прилуки, довідались вони, що Нечай рушив цілим полком уже з Бару та з поблизьких сіл. Догадувалися, що в тому часі мусів уже бути десь в околиці Вінниці, а може навіть минув її. Від непевних “язиків”, що їх ловили по дорозі, довідались також, що Шангирей із корсунським полком наближається до Прилук від Білої Церкви та що загони уманського полковника Ганжі зайняли Дашів і всі довколишні містечка. Всі села були повні повстанців. Усюди кипіло. Коли ще разом із княжим корпусом було доволі безпечно, бо той розсівав пострах довкруги і в потребі міг був перебитися крізь розсіяні повстанські загони, то для двотисячного загону пробитися крізь повстанські